Одним з невід’ємних ознак життя в СРСР була поїздка «на картоплю». Це, якщо хто не знає, обов’язкове відпрацювання певного часу (не більше місяця в рік) в колгоспах чи радгоспах практично кожного учня або працюючого.
Трудових рук для польових робіт чомусь завжди не вистачало. Місцеві аборигени тільки керували приїжджими, але на полях їх було не видно. Таке складалося враження, що учні, робочий клас і наукові співробітники тягнули на собі не тільки виробництво, але й сільське господарство. Однак були в цих сільських будні і світлі моменти, пов’язані з першою любов’ю, дружбою, красою природи і відчуття потрібності своєї країні, як би дивно і незвично зараз все це не звучало.
Їздити «на картоплю» починали буквально з 5-х — 6-х класів школи: під наглядом вчителів дітей вивозили на прополку моркви або буряка на один день. Скільки було загублено цих коренеплодів при такій прополці, ніким не підраховано, але підозрюю, що не один центнер!
Міські діти смикали все підряд, тим більше, що молоденька візерункове морквина дуже була схожа на тільки що проклюнулися із землі суріпицю або ромашку, а буряк взагалі здавалася самим звичайним бур’яном. Зате було весело!
В інституті відправляли в колгоспи вже після весняної сесії в, так звані, будзагони. Звичайно, в той час були і справжні будзагони, які їздили, наприклад, будувати БАМ або, на худий кінець, якоїсь корівник в тому ж радгоспі, (до речі, там можна було заробити реальні гроші), але і звичайний збір урожаю у вигляді картоплі чи капусти теж під загальну гребінку називали будзагоном.
Це було вже серйозніше, ніж у школі, т. к. відправляли на місяць, і ухилятися було не можна, якщо тільки вдавалося отримати медичну довідку. Так, наскільки пам’ятаю, практично ніхто не ухилявся. Оскільки існувала своєрідна романтика в таких поїздках. Скільки перших закоханостей зійшло на цих полях і грядках! Скільки потім було розбито сердець, але й зіграно студентських весіль!
Після інститутів новоспеченим молодим фахівцям теж була пряма дорога на картоплю. Їх посилали в першу чергу, оскільки основна маса була ще не обтяжена сім’ями і дітьми. Заодно там і знайомилися майбутні молоді пари, зав’язувалася дружба на все життя, і залишалися світлі спогади про пісні біля багаття під гітару, гуляння під місяцем і миття в справжньої сільської бані з запашними віниками і пірнанням у річку. Навіть ватники на чотири розміру і кирзові чоботи на два розміри більше згадуються з ностальгією.
Жах, з яким ми сприймали спочатку дощатий туалет на вулиці з дірками в задній стінці, холодний душ і армійські умивальники (особливо це було чудово в жовтні) перед бараком з часом кудись випарувався. Напевно, тому що всі були молоді і вірили в світле майбутнє. Я особливо часто згадую танці на вулиці під програвач. Він стояв на ґанку під дахом, а ми танцювали під дощем під парасольками.
Їздили в колгосп, звичайно, і дорослі люди. Але теж сприймали всі без трагізму. Розцінювали це швидше як відпочинок від сімей та повсякденному житті. Чоловічий підлогу після роботи грав у карти і пив (не чай), а жінки просто спілкувалися, відпочивали від чоловіків, дітей (якщо вони були надійно прибудовані у бабусь) і щоденного готування і прибирання.
Адже в колгоспі годували безкоштовно і досить смачно, а на роботі за цей час нараховували середню зарплату. Можна було поїхати на тиждень, дві, а то й на місяць. Звичайно, жінок з маленькими дітьми ніхто не примушував туди їздити, так і вечірників, здають сесію, ніхто не чіпав, як і хворих і літніх людей. Як то все вирішувалося полюбовно. За домовленістю. Не пам’ятаю ніяких репресій і доган з позбавленням премії за відмову поїхати на картоплю. Була людяність в стосунках між людьми. Зараз це поняття швидше анахронізм.
Після розпаду СРСР в наш жорстокий капіталістичне час ми багато чого втратили, в тому числі і радість від простого сільського праці на свіжому повітрі, розкіш людського спілкування під час цієї праці і близькість до природи.
Дякую
