Біблійна історія пророка Йони сьогодні читається, як казка. Нагадаю коротенько її сюжет.
Пророк Іона — найдавніше з єврейських пророків, чиє письмо увійшло до складу Старого Завіту. Це реальна історична особа. Йона жив, ймовірно, на межі VIII—IX століть до н. е. Згадки про нього знаходимо в Четвертій Книзі Царств (14 розділ). Народився він недалеко від Назарета — майбутньої батьківщини Ісуса Христа.
Отже, Господь посилає Іону проповідувати в нечестиву Ніневію. Але Йона не побажав виконати волю Божу і спробував ухилитися від покладеного на нього понад доручення. Він сідає на корабель, що вирушає в найдальший кінець тодішньої ойкумени — фінікійську колонію Таршіш (в сучасній Іспанії). Господь, бажаючи напоумити Іону, посилає бурю. Загибель загрожує кораблю і всім, хто знаходиться на його борту, і тоді Іона просить корабельників кинути його за борт. Буря негайно припиняється. Але Іону проковтнув кит (в єврейському тексті — “велика риба”).
Йона був у череві кита три дні і три ночі, молячись Богу і каючись у своєму непослуху. Нарешті, Господь простив Йону і наказав киту викинути пророка на сушу. Після цієї події Іона завжди беззаперечно виконував волю Господню. Ну, ще б пак!
У цій історії ми в який раз знайомимося з правилами гри старозавітного божества, у якого завжди на руках всі козирі, а людині залишається лише слухатися Його волю чи вимолювати прощення за її порушення.
Але вражає і запам’ятовується не це, а кіт, жахлива рибина, що проковтнула і изблевавшая Йону. Алегоричний сенс його появи (Вавилон поглинає непокірний Ізраїль) вже давно нікого не цікавить. А ось темний жах перед тим, “що тебе зжере гігантська істота, страх, що тебе проковтнуть з бульканням, з плямканням, з хлюпанням, що ти канешь вниз у потоці солоної води і зі зграйкою анчоусів на закуску; боязнь виявитися приголомшеним, засліпленим, задушеним, утопленим…” (Джуліан Барнс. Історія світу в 10 1/2 розділах) — діє на нас з первісною силою.
Заспокоює лише те, що ми не діти і не легковірні юдеї I тисячоліття до н.е. Ми твердо знаємо, що кити не ковтають людей.
Так думали і моряки китобійного судна “Зірка Сходу”, які на заході 25 серпня 1891 року, поблизу Фолклендських островів, виловили мертвого кашалота, що сплив на поверхню в декількох сотнях ярдів від корабля. Вони полювали за ним весь день, і втратили під час погоні двох товаришів — поранений гарпуном кашалот розніс на друзки один з двох спущених на воду вельботов, на якому знаходилося вісім матросів.
Затягнувши мертву тушу на корабель, моряки взялися за її оброблення. Вони провели за цим заняттям залишок дня і частину ночі. Ранок з допомогою талів на палубу витягли шлунок кита. Всередині щось слабо, судорожно подергивалось. Думаючи знайти велику рибу, можливо акулу, моряки розкроїли трофей і побачили одного з двох зниклих товаришів по імені Джеймс Бартлі — непритомного, з побілілі шкірою на обличчі та руках, але ще живого. З моменту його зникнення пройшло 16 годин.
Ось що розповів тридцятип’ятирічний Іона з “Зірки Сходу”:
“Я пам’ятаю дуже добре з тієї миті, як випав із човна і відчув, що вдарився ногами у щось м’яке. Я подивився вгору і побачив опускається на мене крупноребристый купол, світло-рожевий з білим, а в наступний момент відчув, що мене тягне вниз, ногами вперед, і зрозумів, що мене кіт ковтає. Мене затягувало все глибше і глибше; з усіх боків мене оточували і стискали живі стіни, але вони не завдавали мені болю і легко подавалися при найменшому моєму русі, як ніби зроблені з каучуку. Раптом я відчув, що перебуваю в мішку набагато більше мого тіла, але абсолютно темному. Я понишпорив навколо і наткнувся на кількох риб — серед них, здається, були й живі, тому що вони трепыхались у мене в руках і вислизали назад під ноги. Скоро у мене страшно розболілася голова; дихати ставало все важче й важче. В той же час я сильно страждав від спеки, яка прямо-таки палила мене і швидко зростала. Мої очі перетворилися в жар, і я ні секунди не сумнівався, що приречений загинути у череві кита. Я ледве терпів ці муки, і в той же час мене гнітила мертва тиша моєї страшної тюрми. Я намагався встати, поворушити руками і ногами, крикнути. Я не міг навіть ворухнутися, але голова моя була напрочуд ясній; і з повним усвідомленням своєї жахливої долі я нарешті позбувся почуттів”.
Два тижні Бартлі пролежав без почуттів у гарячці, потім почав поправлятися. Здоров’я повернулося до нього. Однак шлункова кислота кашалота вытравила з його шкіри всі пігменти. До самої смерті він залишався альбіносом.
Дякую
