Діти ямальській тундри… ненці, комі, ханти, зыряне..Як живеться їм далеко від цивілізації, без айфонів, инстаграммов та інших атрибутів “щасливого дитинства”?
За дві поїздки на Ямал ми познайомилися з кількома сім’ями оленярів, подивилися, як вони живуть, поговорили з дорослими і в мене не створилося враження. що діти чимось обділені і що вони без всієї цієї “лушпиння цивілізації” нещасні.
Перше, що кинулося в очі – великі сім’ї. Практично у всіх сім’ях 3-4-5 дітей різних віків.
До школи діти живуть і кочують разом з сім’ями і часто до 7-8 років уже здатні по-чому допомагати батькам. У березні на стійбище ми спостерігали, як 12-річний син господарів спокійно перебирав карбюратор снігохода і брав участь у виловах оленів для спилювання рогів.
По досягненні шкільного віку, дітей відправляють вчитися в школи-інтернати в Харп, Салехард, Лабитнангі, Воркуту.. За кілька днів до початку навчального року за стойбищам їдуть всюдиходи або трэколы і збирають завтрашніх школярів, ну а батьки продовжують кочувати в сторону місць зимової стоянки.
Ставлення до утворення тут скоєно різне.
Влітку ми заїхали на стійбище хантов.
У Олени ( в зеленому платті) старші діти отримали вищу освіту, хто живуть у Воркуті, хто в Пітері. З ними залишився лише молодший син ( праворуч), йому перейде стадо оленів і, як я зрозуміла, школу він не закінчив, бо не потрібно.
А ось взимку ми жили у ненців і там хлопчики отримують тільки початкову освіту, а потім повертаються в стійбище, що б допомагати батькам, а от дівчатка залишаються доучуватися, надалі або повертаються, або отримують професійну освіту і залишаються в місті.
На канікули звичайно ж вся дітвора збирається в батьківських будинках чумах.
Кочовий і практично відокремлений спосіб життя позначається на поведінці самих маленьких, у них поява чужих людей викликає переляк і на контакт дітвора йде дуже обережно, намагаючись далеко відходити від мамкиной спідниці.
А ось старші діти, які вже навчаються в школі, навпаки, із задоволенням розмовляють, розказують про себе, задають питання.
До речі, по-російськи багато з них ( особливо у ненців) кажуть помітно краще, ніж дорослі.
Діти скрізь діти і цікавість завжди сильніше переляку. Варто було запустити коптер, як дітвора, забувши, що поруч чужі люди, стала дружно стежити за польотом невідомої тваринки.
А знаєте, що у нас просили у всіх літніх стійбища? Ми навіть здивувалися, бо попросили у нас свіжого хліба.
Правда потім нам Уляна ( господиня одного з стійбищ) пояснила, що доставка продуктів у них була в травні ( а ми там були в кінці серпня) і нормального хліба у них немає вже кілька місяців, а замість хліба, сухарі.
Ми-то, наївні городяни, везли для дітвори всілякі ласощі ( правда і вони пішли на ура), а виявилося, потрібно було завантажити в машину мішок зі свіжим хлібом.
Звичайно жити у тундрі складно, а тому діти тут дорослішають набагато раніше, ніж діти міст, але коли ми розмовляли з вже підросли ( 12-15-18 років) хлопцями, то, як не дивно, ні від одного не почули: “Хочу поїхати, хочу жити в місті”, навпаки, як нам розповів молодий оленяр в поїзді, який виявився нашим попутником до Лабитнангі ( він їхав від стійбища на свято Півночі в Салехард), багато, вирішили переселитися в міста, потім все одно повертаються на волю, рідну тундру.
