Переклинило в бік на тему сміття

128


Ще в 2016 році мене перекрило на тему викидання сміття, де заманеться. Не скажу, що я все життя доносила сміття до урни, але останні років 10 стараюсь викидати тільки в урну. А ось з 2016 року, роблю зауваження людям, коли бачу, що вони викидають сміття на землю, не донісши його до урни.
Самий мій епічність випадок з цього приводу відбувся цього літа. Вночі захотілося мені дині (не вагітна я), пішла в найближчий цілодобовий. Коли виходила щаслива з динею, повз проходили 2 хлопця. Один з них (високий і худорлявий) вирішив викинути порожню пластикову пляшку в урну на ходу, спробував потрапити здалеку, не потрапив, підняв і знову спробував, таки невдача, зовсім погано з влучністю. Зі словами “ну і фіг з нею” вони пішли далі.
Але душа мого внутрішнього поета дуже швидко прийшла в обурення, кричу йому: “А викинути в урну не доля”, але мене ігнорують і прискорюють крок, тримаючи однією рукою немаленьку диню-торпеду, підхоплюю цю пляшку і за ними. Хлопці аж на легку трусцу і перейшли дорогу на червоний давай перебігати (це вже помітила, коли на мене мало не наїхали, поки я за ними гналася). Переповнена не самими теплими емоціями, стукаю, того хто не докинув, цією пляшкою по плечу, не знаю наскільки боляче, але даремно я це зробила, так як другий (не високий і мабуть займається якимись єдиноборствами), тут же став мене відштовхувати і наїжджати: навіщо б’ю людини, і тут зрозуміла, що мені цілком можуть з’їздити по обличчю, так як він був досить агресивний.
Але я все ж ще в люті, тому гну свою лінію, чому сміття не викинув пляшку, а він мені: “б’єш навіщо?”. Глибокий вдих-видих: “Так, була не права і вибачаюся за це, але і ви мусорите навіщо?”. Високий вже зрозумів що розбиратися зі мною буде довго і шумно, і каже: “Добре я викину”, але другий же обурений, що стукнула його друга, вихоплює у мене цю пляшку і кидає її на землю, вони розвертаються і намагаються піти.
Сідаю, беру пляшку і знову лину за ними, “ні, ви викиньте цю довбану пляшку в смітник!”. На обличчі невисокого було видно, як відчайдушно він хоче мене вдарити, але на вулиці хоч і ніч, але літо, ліхтарі і людей достатньо, так як це не зовсім дрімучі двори. Худий бере у мене пляшку, доносить її до смітника, кладе в неї, примовляючи: “ось, я викинув, задоволена?”. “Так, спасибі”, видихаю я і йду додому на ватяних ногах, відчайдушно шкодуючи, що кинула палити.