Виверження деяких вулканів на серединно-океанічних хребтах можуть бути не випадковими геологічними подіями, а скоріше відстроченими наслідками розпаду суперконтинентів, які сягають десятків мільйонів років. Нові дослідження показують, що нестабільність, спричинена розпадом континентів, продовжує руйнувати основи континентів, здираючи кору та підживлюючи незвичайну магму з океанічних вулканів.
Таємниця континентальної магми в океанічних вулканах
Десятиліттями вчені ламали голову над незвичайним складом магми, знайденої в таких вулканах, як вулкан Різдвяний хребет в Індійському океані. Ці вулкани виробляють магму, що містить мінерали, більш типові для континентальної кори, ніж для океанічної. Теорії варіювалися від вилучення давньої субдукованої океанічної кори до мантійних шлейфів, що несуть континентальне сміття. Однак жоден з них не пояснив повністю послідовну закономірність.
Новий механізм: відокремлення континенту та реорганізація мантії
Останні дослідження припускають інший механізм: ефект «розпаду континенту». Коли континенти розпадаються, нестабільність, що виникає, не припиняється просто після того, як утворюється новий океанський басейн. Натомість хвилі турбулентності проносяться крізь мантію, здираючи континентальну кору від основи зсувних масивів суші. Цей багатий мінералами матеріал потрапляє в мантію протягом кількох мільйонів років після розпаду.
Моделювання та перевірка в реальному світі
Дослідники використали комп’ютерне моделювання, щоб змоделювати цей процес, і виявили, що ефект досяг піку приблизно через 50 мільйонів років після того, як континенти розпалися, забезпечуючи мантію континентальною породою протягом десятків мільйонів років. Щоб перевірити теорію, вони досліджували вулканічні породи хребтів Уолвіс і Рождества.
Дані збіглися з результатами моделювання. На Різдвяному вулканічному хребті відбулося виверження перших вулканів приблизно через 10 мільйонів років після того, як Індія відокремилася від Антарктиди та Австралії (приблизно 116 мільйонів років тому). Первісна магма була багата континентальними мінералами, пік яких досягав протягом 40–60 мільйонів років після розпаду, перш ніж поступово набувати океанічного складу.
Тривале геологічне відлуння
Це відкриття підкреслює довгостроковий вплив розпаду континентів. Мантія не «вимикається», коли утворюються нові океанські басейни; він продовжує реорганізовуватися, транспортуючи збагачений матеріал далеко від його джерела. Як пояснює Саша Брунет, геодинамік з GFZ Potsdam, «ми виявили, що мантія все ще відчуває наслідки розпаду континентів навіть через довгий час після того, як самі континенти розділилися». Це запізніле геологічне відлуння демонструє, як стародавні розломи продовжують формувати вулканічну активність через мільйони років.
