Багато з тих, що воювали в Афганістані солдатів та офіцерів досі не отримали від Батьківщини заслужені бойові нагороди
У редакцію прийшов лист з Єкатеринбурга від Петра Магдалини, колишнього бійця 1-ї парашутно-десантної роти 357-го полку, який увійшов до Афганістану в числі перших. Власний кореспондент «Нової газети» за Уралом зустрівся з Петром, нині керівником автомобільної фірми. Публікуємо його розповідь про бойових товаришів, представлених до нагород і не отримали їх.
Петро Магдалина, наші дні. Фото автора
– Не смерть страшна, а забуття. Сьогодні бійці, які прибули до Афганістану першими, виявилися якраз на межі забуття. Афганська війна залишила в історії нашої країни чимало забутих воїнів.
Мене призвали в армію в травні 1979 року в Алма-Ату. Розподілили у Вітебську повітряно-десантну дивізію. 11 листопада 1979-го полк підняли по тривозі і вивезли в «теплий ліс» (так називали ліс біля аеродрому «Північний»). Теплим він, звичайно, не був: онучі примерзали до чобіт. Нам не говорили, що готують в Афганістан. І ми не здогадувалися.
Перші три дні в «теплому лісі» не було навіть наметів. Вдень ми займалися тактикою, а ввечері і вночі грілися біля багать. Коли привезли намети, ще два дні ми проспали в них на хвої. І тільки потім привезли буржуйки.
Чутки про те, що поїдемо «в жаркі країни», з’явилися в кінці листопада. Але офіційно про Афганістан оголосили тільки 23 грудня. У цей день нас знову підняли по тривозі, і на аеродромі «Північний» ми побачили, як заходять на посадку літаки Іл‑76.
Підрозділи розподілилися по літакам, повантажили техніку і полетіли. Приземлилися в Балхаше (Казахстан). Всіх завели в металевий ангар, де була розстелена солома, і дали поспати три години. Потім погодували в солдатській їдальні, побудували на аеродромі.
Вийшов командир дивізії Рябченко і оголосив: летимо в Афганістан, додому прохання нічого не писати. І я потім так і писав: перебуваю в Білорусії, святкуємо Новий рік…
В Афгані сіли на аеродром «Баграм». Десантування проводилося рідкісним на той момент посадковим способом. Літаки летіли один за одним, один за іншим.
Я вийшов з літака і побачив заграву. Подумав, що вулкан вивергається. Ранок дізналися, що один з наших літаків врізався в скелю. А в ньому три бензовозу було і рота забезпечення, 30 осіб. Всі загинули.
27 грудня наш полк отримав завдання висуватися на Кабул. Від бази в Баграмі це 90 кілометрів. Перед ротою поставили завдання забезпечити відхід.
Я був гранатометчиком, потрібно було окопатися — окоп для гранатомета покладений величезний, щоб реактивна струмінь не дістала. А піді мною суцільний камінь. І за відведений час викопав лише невелику лунку.
Полк рушив, і нам тут же відкрила вогонь зенітна батарея афганської армії (на той момент далеко не всі підрозділи були поставлені до відома, що до них йде «інтернаціональна допомога». — Ред.). Бій тривав недовго: висоту, з якої вівся вогонь, наші хлопці швидко зайняли. Поранило лише одного прапорщика.
А Кабул зустрів нас «феєрверками». Ніякого свята — просто всюди стріляли, і здавалося, що місто у вогнях. В цей день «мусульманський батальйон» спецназу ГРУ і 9-я рота 345-го полку штурмували палац Аміна.
Десантники брали міністерство оборони, МВС та інші об’єкти. Нам дали наказ закопувати свої БМД. Сказали, що скоро підуть якісь танки, і потрібно встати у них на шляху. Усередині кільця з БМД був розташований радянський вузол зв’язку, а ми тримали оборону.
На три дні ми залишилися в закопаних машинах, без зв’язку з полком, без їжі. Про нас дізналися дружини радянських офіцерів. І вони несли їжу відрами. Красиві жінки, з дітьми. А ми перед ними в бруді… До цих пір соромно.
У Кабулі ми охороняли резиденцію маршала Соколова, потім Симитхан — мікрорайон, де проживали сім’ї радянських військовослужбовців. Тільки в травні 1980 року батальйон почав брати участь в бойових операціях. І з тих пір ми з боїв не вилазили. Спочатку воювали в околицях Кабула, потім у провінції Газні, потім у Гераті. Восени нас відправили в Джелалабад на серйозну операцію — штурм Амбера. Так називали знаходиться в горах навчальний центр моджахедів. Говорили, що у лютому туди вже ходив 17-й полк і втратив там цілу роту.
Провінція Кунар. Чищення зброї
Вибрали ми темний час доби, щоб залишитися непоміченими. Вийшли ввечері і йшли всю ніч. А Амбер фактично виявився підземним містечком, будинків там не було. Уявіть: гігантський камінь, а під ним ходи, лази, приміщення, де вчать бойовиків.
Вранці почався бій. З тієї сторони заробив кулемет, наші притулилися до землі. Спочатку придушити точку вирішили вогнеметом, але капсула до кулеметника навіть не долетіла. Довелося мені стріляти, хоча і не можна було: ззаду була скеля, і мене неминуче зачепило реактивної струменем від пострілу. Я все одно вистрілив, отримав контузію, втратив свідомість. Потім два місяці у вухах дзвеніло. Але знищив кулеметника.
Взагалі в той день за розвідданими в Амбере повинно було бути близько 200 осіб. А було набагато більше. Нас було дві неповних роти, чоловік 150.
З іншого боку гори нам на допомогу повинна була піднятися піхота. Але вони так і не прийшли, сил не вистачило. Допомогли «вертушки» і бомбардувальники. Вони зуміли викурити моджахедів, і ми зайняли Амбер, не втративши жодної людини. Як зараз пам’ятаю: знайшли там склад з їжею. Цукерки клали в рюкзаки жменями. Нашого комбата Володимира Воронцова за цю операцію представили до звання Героя Радянського Союзу. Але нічого йому в підсумку не вручили.
Першим у нашій роті загинув Микола Данилиди. 9 листопада 1980 року ми поверталися з чергової операції. У населеного пункту Алингар колону обстріляли. В. о. командира роти Єгоров відправив в аул для прочісування групу. Через деякий час ми почули, що зав’язався бій. Хлопці запросили підкріплення. Єгоров сформував другу групу з двох взводів, з гранатометчиками. Одним з них командував Данилиди. Я був серед них. Ми зустріли першу групу і переслідували противника за вказаним напрямом. Слідами крові було зрозуміло, що серед них поранений.
З нами в цій операції брали участь підрозділ афганської армії. Коли слідами крові ми увійшли у двір будинку, розташованого перед руслом річки, за якою починалися зарості чагарнику і дерев, один з афганських солдат приготувався до стрільби лежачи біля маленького бруствера. І раптом десь поруч пролунав постріл. Солдат загинув. Через деякий час на це ж місце ліг інший афганський солдат (місце дійсно було зручним для стрільби), і його теж убили відразу. Я знаходився поруч і по черзі поповзом відтягав убитих. Думав, може бути, вони ще живі.
У пошуках снайпера взвод відправився в брід через річку. Незабаром отримали наказ повертатися: важко поранений Микола Данилиди. Микола доповідав обстановку старшому лейтенанту Петру, але під час доповіді підійшов до того місця. І знову пролунав постріл, Миколи поранило. Стало зрозуміло, що стріляли не з-за річки, а звідки-то з дому. Всі шукали снайпера, перевіряли все в будинку і навколо. Здавалося, перевірили все, що могли, але марно. Раптом на краю ділянки мені в голову уперся автомат.
Бабуся моя була в ті роки ходила в храм, співала на криласі. Може бути, це її молитви мене зберегли: дали мить, щоб впасти і відкотитися із зони обстрілу. Хлопці перекинули мені гранату РГД‑42, я її кинув на місце засідки.
Пораненого Миколу Данилиди ми винесли до колони, викликали вертоліт. Більше ми його вже не бачили, він помер у госпіталі. Колю посмертно представили до ордена Червоної Зірки. Але навіть посмертно він нагороди не отримав.
Я завжди згадую з гордістю сержанта Олексія Суворова, командира 3-го відділення 3-го взводу. На операції в Баграмі він отримав поранення правої ноги, винесло кісточку в стопі. Після госпіталю мав можливість списатися з армії. Але повернувся в роту зі словами: «Мужики, ну як я без вас?» І ще більше року служив з нами без знижок на поранення. Ми демобилизовались разом у травні 1981 року. За ту операцію Олексій був представлений до ордена Червоної Зірки. Але не отримав його.
Дембель. На дорозі з Джелалабада в КабулВ розпорядженні «Нової газети» виявилися і спогади командира 3-го взводу 1-ї парашутно-десантної роти 357-го полку Олександра Романовича. Він теж багато розповідає про ненагражденных однополчан.
— Травень 1980-го, наша перша бойова операція в провінції Кабул. Моєму взводу поставлено завдання після удару авіації блокувати і знищити вибитого з вершини противника. Розташувавши взвод попарно на відстані прямої видимості, даю команду на прочісування гірського хребта. Побачивши в бінокль противника, попереджаю по радіозв’язку зв’язку Сергія Саприкіна та Сергія Пиндика, і вони з двох кулеметів знищують трьох озброєних моджахедів. Інші почали спуск вниз, їх перехоплюю я, сержант Олександр Носань і Микола Охрімчук. Кількох знищили, двох взяли в полон.
Після цієї операції зазначених бійців я уявляв до нагородження медаллю «За відвагу», мене представили до нагородження орденом Червоної Зірки. Нагород не отримав ніхто.
30 жовтня 1980 року ми повертаємося до операції після знищення банди, совершавшей нальоти на трасі Кабул — Джелалабад. При проїзді мосту розвідувально-дозорна машина збиває в річку бойову машину десанту механіка-водія Сергія Христолюбова. Він не тільки встигає заглушити машину під час польоту в річку, але і витягує з неї декількох потопаючих бійців.
Сергій Христолюбов був представлений до нагородження орденом Червоної Зірки, але нагороду не отримав.
Згадує Романович і про Петра Магдалині, який нам про себе нічого не розповідав — тільки про товаришів.
— 9 листопада 1980 року, коли був смертельно поранений Микола Данилиди, до нагородження орденом Червоної Зірки були представлені сержант Віктор Легостев, з двома бійцями знищив групу моджахедів, непомітно вийшли в тил нашої роти, і єфрейтор Петро Магдалина, знайшов місце, звідки вівся вогонь, який убив Данилиди. Подання реалізовані не були.
Ряд офіцерів, в чиєму підпорядкуванні перебувала 1-я рота, засвідчили факт подання бійців до нагород і факт їх ненаграждения нотаріально. Це начальник штабу 357-го полку В’ячеслав Варушинин, начальник штабу 1-го парашутно-десантного батальйону Олександр Пузычев, командир 1-го батальйону Володимир Воронцов, командир 1-ї роти Олександр Калинушкін. Останній, як випливає зі спогадів його товаришів по службі, і сам неодноразово був представлений до нагороди, але не отримав їх. За себе Олександр Калинушкін не просить.
P. S.
«Нова газета» надіслала в Міністерство оборони РФ список з трьох десятків військовослужбовців 1-ї роти, не отримали від Батьківщини нагород. Ми просимо військове відомство в 30-річну річницю виведення військ з Афганістану знайти їх подання і, навіть якщо такі не збереглися, розглянути можливість нагородити солдатів і офіцерів, гідних бойових орденів і медалей. Самі колишні службовці першої парашутно-десантної роти просять звернути увагу на історію з ненаграждением воїнів-афганців особисто президента РФ Володимира Путіна.
P. P. S.
Військовослужбовці першої роти не отримали нагород, але видали книгу про свій бойовий шлях. У ній є свідчення героїзму і інших воїнів-афганців.
