Величезний рукопашник і колишній десантник завжди тікав, якщо світила бійка

3

Всім привіт, сьогодні хочу розповісти вам про один забавний мужика. Служив в ВДВ, після чого поступив в медичний університет і благополучно став лікарем.

1
Після років вже не згадаю його спеціалізацію, як і ім’я. Буду кликати — лікар.
До чого я про лікаря? Просто, коли я прийшов займатися рукопашним боєм, заняття проходили в підвальному приміщенні лікарні, де цей мужик працював.
Він теж займався рукопашкой, при цьому не перший рік. І оскільки був завідувачем якогось відділення, то домовитися про місце для тренувань йому труднощів не склало.
Тренування, треба сказати, були досить жорсткими для новачків. Взяти хоча б той факт, що працювали ми з цими ножами, а не з бутафорськими. І частенько йшли додому якщо не з подряпинами, то з синцями, від падінь.
Бо мати в підвалі були відсутні, а падати і битися кістками про камінь доводилося дуже часто. Ми ж новачки, які нічого толком не вміють. Ні зупинитися, ні по силі піти, ні в підлогу вписатися.
Лікар був мужиком величезним, близько 2 метрів заввишки, широкий в плечах і з оформившимся пузом. Не пивну бочку, звичайно, але передумови явні. При цьому з тренером вони спілкувалися добре. Не дивно, років п’ять лікар у нього займався.
Природно, у лікаря все виходило не в приклад краще нашого. Досвід же. З нами він також працював, допомагав, так би мовити, тренеру. Від нього нам діставалося половина саден. З чого ми згодом зробили висновок — ми для нього ніби як манекени для відпрацювання навичок. Хоча, може це було не зовсім так.
Одного разу, коли у лікаря був гарний настрій, ми розговорилися. Він розповів про свою десантну службу, про те, як починав там вчитися рукопашного бою. Ну і тема, сама собою, зайшла про конфліктні ситуації, які призводять до бійок.
Ну і ми запитали, мовляв а як той діє якщо доводиться з кимось влаштовувати розборки.
На це лікар, на повному серйозі відповів наступне:
— Я завжди тікаю. Відразу.
Ми, молодняк, були шоковані і здивовані одночасно. Як так, досвідчений рукопашник, не перший рік займається вуличним боєм… і тікає? Чому?
Невже не можна розкидати супротивників, що-небудь їм зламати, в загальному дати зрозуміти ворогам — вони сильно помиляються.
На наші резонні запитання лікар відповів так:
— Я просто боюся. Не за себе. Ви на мене подивіться. І врахуйте, що я п’ять років займаюся рукопашкой.
Подиву на наших обличчях стало набагато більше. Ми не зовсім розуміли, що той має на увазі.
— Я боюся, що можу когось убити. Бо навики що я придбав, вони не для виступів на татамі. Покалічити, якщо пощастить, ще куди не йшло. Але, боюся, що кого-небудь просто вб’ю. Я, хто му ж, лікар…
Між іншим, мужик це сказав нам на повному серйозі.
Якщо хтось думає, що історія вигадана, його право. Смію запевнити, що приблизно так воно все і було. Писав по пам’яті, що не вивітрилося за час. Адже минуло з тих пір років десять.