Схоже, що вода — головна умова для побудови аху!
Рапа-Нуї, він же – острів Пасхи – це 163 км2 суші посеред Тихого океану. Зараз він належить Чилі (до її берегів – 3540 км), але як мінімум 800 років тому тут господарювали вихідці з Полінезії – сусідніх архіпелагів, що лежать далі на захід. Втім, «сусідніми» їх можна вважати з великою натяжкою: найближчі острови Піткерн – аж до 1900 км звідси!
Ще до контакту з європейцями в 1722 році аборигени прирекли себе на вимирання: через регулярних набігів на пташині колонії, а також пожеж і вирубки лісів ресурси острова збідніли. До того ж могли позначитися і посухи, і завезені з інших островів щури – вони їли насіння рослин.
Крім виснаженою екосистеми, рапануйцы залишили після себе знамениті кам’яні статуї – моаї. Їх висікали прямо на схилах вулканів з туфу або базальту, а потім встановлювали на спеціальних платформах – аху. Відомо більше 300 аху і майже 1000 бовванів самих різних габаритів – від 1,13 до 21 метра у висоту і вагою до 165 тонн.
Моаї плодять навколо себе питання і версії. Експериментально показано, наприклад, як остров’яни могли переміщати статуї або класти їм на верхівки багатотонні пукає – «циліндри» (а точніше – зачіски) з червоного туфу.
Але як тубільці обирали місце під монументи? Були причини будувати аху в певних місцях – або їх розташовували випадково?
Цим перейнялася група дослідників під керівництвом американського антрополога Роберта Дінаполі. Вчені зіставили координати аху з тим, як на острові розподілені три головних ресурсу – родючі землі, джерела прісної води і ділянки узбережжя, придатні для полювання, рибальства і збиральництва.
Розташування майданчиків аху на острові Пасхи.
Підрахунки наочно показали: часто по сусідству зі скульптурами на поверхню виходять ґрунтові води – і, як правило, це буває на узбережжі. Втім, навіть в глибині острова спостерігалася та ж картина. Зв’язок не очевидна для стороннього спостерігача, але дослідники в ній не сумніваються. Поки що спостереження і виміри робилися в східній частині острова – в травні робота відновиться.
«Про воді (або її відсутності) частенько говорять учені, що працюють на Рапа Нуї. Коли ми предметно зайнялися гідрологією, то стали помічати тісний зв’язок між прісною водою і статуями», – зазначає Роберт Дінаполі.
До речі: як же острові тамували спрагу? Тут нерідко бувають дощі, але часті і посухи (так, острів зберігає сліди довгої суші в період між XVI і XVIII століттями). Через пористого вулканічного грунту тут немає постійних річок. Єдині більш-менш великі непересихающіе водойми знаходяться в жерлах трьох вулканів – але немає жодних свідчень, що рапануйцы тамували з них спрагу (можливо, через віддаленість поселень).
Буман – капітан корабля, який причалив до острова в 1722 – писав про судинах з гарбузів, в яких аборигени зберігали солонувату воду.
Кук теж зазначав, що остров’яни п’ють солонувату, неприємно пахне воду, а ще втамовують спрагу з моря – очевидно, у тих куточках узбережжя, де грунтові води просочувалися в океан. Мабуть, вони накопичувалися в колодязях (їх називали пуна).
Крім того, в базальтових плитах вирізалися маленькі (менше метра шириною) резервуари – тахеты – для збору дощової води.
Незавершена статуя моаї в каменоломні Рано-Рараку.
