Тюремні університети: принади пересування в автозаку

53


Природа сходить з розуму, або, скоріше, мстить людству, як якоїсь ракової пухлини на своєму тілі, чиї клітини вже давно лише споживають. По «зомбоящику» цілими днями демонструють жахи повеней, зледенінь, завалів і граду мертвих птахів.
Спалахи На Сонці, до нас на всіх парах мчить астероїд, тут і там люди ріжуть людей, нелюдів і навпаки. Але тут, в Лефортово, гробова тиша.
Товсті бетонні стіни ніжно оберігають спокій мешканців склепу, у яких з’являється впевненість, що будь-які світові потрясіння їх не торкнуться, високі арочні стелі з легкістю витримає пряме попадання, чого б то не було.
З задоволенням дописав би — мірно цокає годинник, і біля ніг, покритих пледом, позіхає лінивий пес, але немає годин, на стіні лише «Правила внутрішнього розпорядку», а якщо десь тут і є пес, то не у моїх ніг він.
Час завмер, вважай заснуло, навіть кашляти намагаєшся тихіше, сон у в’язниці — святий процес. Будь-яка подія тут сприймається з різким емоційний підйомом, чи це ворона, що сидить на карнизі над прогулянковим двориком, або оселедець, що лежить в мисці. Як не старайся тренувати холоднокровність, але від випадково залетевшей молі вражень більше, ніж від усміхненого прокурора.
Інша справа — подорож в автозаку. Нудним воно не буває ніколи.
Від світу відділяє лише тонка жерсть консервної банки на колесах. Мозок завмирає, наповнюючись враженнями, щоб потім, згадуючи побачене і почуте, розповідати самому собі казки у снах. Автозак — це спілкування з зовнішнім світом, одностороннє, частенько болісне, але воно того варто, тим більше для мешканця Лефортово.
Влітку, в жарку сонячну погоду є відмінна можливість відчути себе стравою в мікрохвильовці, або, скоріше, в коптильні. Прямі сонячні промені миттєво раскаляют консерву, а чадящие тютюном сусіди, незважаючи на повну відсутність кисню, димлять як в останній раз. Взимку, в мороз, сидячи як акробат на власних руках, щоб не втратити рештки здоров’я, з тугою згадуєш спекотні дні, повільно, але вірно покриваючись інеєм.
Але при будь-якій погоді, якщо встигнеш зайняти королівське місце біля виходу, зможеш не тільки більш-менш дихати, але і бачити яскраву картинку по ту сторону маленького заґратованого віконця. Вивернувшись змією можна побачити, наприклад, дерево. Це півтора роки тому я їх майже не помічав, щомиті проходячи повз них, нині ж доводиться постаратися, щоб подивитися хоч на одне. А якщо ж конвоїр ситий, і минулої ночі його дружина була прихильною до нього, то вдасться подивитися на світ і під час поїздки. Звичайно ж конвой не настільки щедрий, щоб дати мені ще й подзвонити, але і того малого, що видно з амбразури, зовсім немало.
Коли мелькають дерева приїдаються, увага переключається на людей, кудись весь час поспішають, вічно незадоволених і зовсім, ні при яких умовах, не усміхнених. Ах так, це ж Москва! На мить обертаюся на сусідів, люто димлять, щось обговорюють і періодично сотрясающихся від вибухів реготу. Деякі з них, якщо не більшість, та вважай, що все, їдуть за своїми термінами, але життя вміють радіти набагато краще тих сірих тіней, що ковзають по тротуару і дорозі в гонитві за щастям, та все ніяк його не наздоженуть. Пробки заважають, не інакше.
Тюремные университеты: прелести передвижения в автозаке
Автозак зупинився на світлофорі. Поруч з ним пирхають, поспішають рвонути з місця різноманітні коритця, дорогі і не дуже. Пригадую, як часто я, сидячи за кермом, звертав увагу на яка промайнула в нащадку сіру будку з гратами на боці. Ні, не пригадаю, очі завжди намагаються не помічати тяжкі картини, як не помічаємо ми жебрака, спотикаючись об нього на вокзалі. Ось і зараз, у наш бік немає ні одного погляду.
В дорогій іномарці, назустріч міченим купюрам, помчав товстун. Вже зовсім скоро підстава з хабарем дасть йому можливість дивитися на байдужий світ вже з мого боку. Десь усередині себе він здогадується про це, інтуїтивно відчуває, але спітнілі долоньки зроблять свою справу. У долі будь-якої людини переломний момент завжди настає несподівано. Але ми все невідворотно мчимо йому назустріч.
А ось мила дівчина (звідси всі вони милі). Вона тримає кермо двома пальчиками, щоб не зіпсувати манікюр. Іншою рукою стискає блискучий мобільник, про щось щебече. «Заощаджуй гроші, дитинко» — шепоче їй фортуна. Увечері доведеться відправити СМСку: «Зая, я збила мента!». А знаєш, в автозаках лави жорсткіше, так і в цілому в тюрмах дівчатам сидіти набагато складніше. Зате види з мого віконця доставляють їм куди більше задоволення. І ти скоро зрозумієш, хоч і твій манікюр буде на порядок гірше.
Я насолоджуюся тим, що бачу і чіпко ловлю поглядом все, що потрапляє в поле зору. Я посміхаюся. Цікаво, чи побачу я хоч одну посмішку серед похмурих осіб по ту сторону решітки? Дивлюся, вишукую.
На тротуарі стоїть молода парочка. Він розмахує руками, обличчя спотворене, вихлюпує їй обвинувачення. Вона намагається піти, але жорстка рука вистачає, розгортає її. Він вигукує лайки. Я нічого не чую, та й бачу лише мигцем, але знаю про них все. Він ще не вміє любити, але вже навчився ревнувати. Вона ще не нагулялася, але поки не знає, що в неї вже зріє диво.
Наш автозак давно помчав, а він все кричить, а вона все намагається піти. Далеко не піде: вона для нього — власність і через пару днів він сам буде мчати в тому самому возі, що ще недавно був йому так не помітний. А вона вже ніколи і ні від кого не піде.
Похмурий світ, але не мої думки роблять його таким. Я щасливий і знаю це. Штовхаю в бік сусіда:
— Чуєш, братан, а ти щасливий? — запитав, а сам при цьому думаю, ну не ідіотський питання я задав.
— А я що вже півгодини розповідаю? — гуркоче він — У мене син тиждень тому народився син! Три роки нічого і ніяк, варто було у в’язницю влетіти, і такий подарунок!
— Вітаю, папаша! — запам’ятовую його радісне обличчя.
Обертаюся назад до віконця, чи знайду я за ним хоч соту частку такої ж радості?
Тюремные университеты: прелести передвижения в автозаке
Шлях в Мосміськсуд короткий. Але за ці півгодини я помічаю сотні осіб, читаю за ним тисячі думок: «Гребаной начальник… Де взяти бабки… Дружина дізнається, сто пудовий… Іспит завтра, ні хрена не… Сука, хто так їздить… Ширка, потрібна ширка… Що за… Ну і ціни… Життя зає…»
М-да, дивитися на дерева і то приємніше, читати вивіски цікавіше, і з сусідами спілкуватися куди веселіше. Хто з нас сумувати-то має? Що ж вони все щастя своє не розуміють? Адже вільні ж вони! Хочеш сюди йди, а хочеш-не йди. Радуйся вільного життя, поки є і свобода, і саме життя. Повітря невидимий і звичний, але затисни ніс і заткни рот — і за його ковток через пару хвилин готовий віддати руку, ще трохи і ногу, бери обидві, дай тільки дихнути. І вже щастя — просто дихати. Ось вона — радість життя!
Перед останнім поворотом до «храму закону», я помічаю карапуза. Він посміхається у всю мордаху, тикаючи в неї якийсь солодкістю, і дивиться, як мені здається, прямо на мене. Ну треба ж, як у голлівудському блокбастері, світ врятований на останніх хвилинах. Я запам’ятав його посмішку на все життя!
І вже в його очах я розгледів, що того товстуна пронесло, хабар виявилася справжньою, без прихованих сюрпризів ультрафіолету. Ці гроші знадобляться його синові. Їх сповна вистачить, щоб залагодити делікатне запитання з розчавленим його дівчиною ДПСником. А трохи пізніше вони всі разом поїдуть на весілля до друзів, молодим, але вже щасливим. Вона не насолодилася сповна самотністю, він надто ревнивий, але звістка про поки ще не народжене диво, їх таємної мрії, назавжди кинуло в обійми один одного.
Не треба попадати в автозак, щоб насолодитися яскравою палітрою життя. Повітря може п’янити і без попереднього насильства. Бути щасливою не важко. Просто варто озирнутися, помітити сірий фургон, уявити себе всередині нього. Порадіти тому, що ти зовні. Посміхнутися і стати щасливим. Для закріплення успіху — закохатися.
Ну, а я, так вже і бути, поки покатаюся в спорожнілому автозаку за неулыбчивых і безрадісних, але не довго. Адже мене теж чекають і люблять, а чи варто даремно випробовувати їх терпіння?