У Катманду я був всього день, перед тим як відправитися в Покхару.
Для тих, хто до прильоту в Непал, вже побував в Індії, а я це зробив двічі, тутешня обстановка не здасться такою вже шокуючою. Тим не менш — спека, пил і бруд, запахи пахощів і лайна, тіснота і суєта, божевілля і абсурд того, що відбувається навколо — ось це ось все – мені здалися дуже знайомими, практично рідними) ніби повернувся у минуле.
Нижче — детальна фотоісторія.
Нескінченне броунівський рух по дорогах на чому тільки можна.
Стародавні будови і дерев’яні, готові впасти в будь-який момент, балкони прямо у тебе над головою.
Стукіт і гуркіт інструментів, будівництво всюди і поруч квітучі сади з рідкісними квітами.
Басейн без води, але вона все-таки є. Стікає тоненькою цівкою і до неї іноді вишиковується черга людей з каністрами.
Якісь незрозумілі храми або молельні мало не в кожному будинку.
Вело і моторикші. Цікаво, а Убер там є ?
Місцевим давно плювати на туристів, їх тут дуже багато.
Як вам дроти і взагалі все це електротехнічне господарство на стовпі ?
З проводами тут взагалі краса! Деколи більше схоже на інсталяції сучасних художників-концептуалістів.
Як тільки стовпи витримують таку вагу!
Собачки всюди, їм тут привільно. А от корів на дорогах, як в Індії, не зустрів.
Дрібні лавки і майстерні — їх у Катманду тисячі!
Прикольні непальські прапори дивної форми.
А це вже рано вранці йду до автобуса до Покхары і бачу як з міста вивозять тонни сміття спеціальні сміттєві команди. З ранку зарядив дощ, але мені їхати цілий день, сподіваюся до Покхары погода зміниться.
В дорозі зробили пару зупинок на перекус, але я так і не зважився, аж надто дорога непроста, мене починало нудити. Жінки якогось місцевого племені на одній із зупинок. Нарядні, з села в місто їдуть.
Але дощ так і лив до самої Покхары, вірніше тут він перетворився на справжню зливу і дороги так залило водою, що часом навіть транспорт зупинявся і в місто ми в’їжджали дуже довго.
Заселився в маленький готель за 7 баксів і пішов гуляти по околицях. Звичайно ж прогулявся по березі озера Фева з його різнокольоровими човниками.
На наступний день я знайшов контору, де видають перміти для відвідування нацпарків, купив два папірці, по 20 доларів кожна здається, і вже до вечора вирушив у бік гір, ще не маючи чіткого плану — куди і навіщо я їду. Там розберемося, буде день — буде їжа.