Начальник нагрянув з раптовою перевіркою. Але офіцер-шифрувальник зумів зустріти його красиво

110

Мій перший начальник восьмого відділу армії був в цілому нормальним мужиком. Але водилася за ним одна звичка, яка мало кому подобалася армійських шифрувальників. Користуючись тим, що штаб повітряної армії розташовувався майже поруч з аеродромом, шеф міг запросто, нікого не попередивши, сісти в який-небудь військовий борт і прилетіти практично на будь-полковий аеродром в будь-який час.

Ну а кому ж сподобається таке, коли до тебе раптово звалюється прискіпливий перевіряючий.
Особливо не рівно дихав він по відношенню до молодим лейтенантам. Ну, це зрозуміло: вчорашній випускник – темна конячка, не знаєш, що від нього чекати. А в нашій роботі це, знаєте, небезпечно. Тому шеф, користуючись свободою пересування, намагався при кожній нагоді провідати своїх зелених молодиків. Потрапив якось під цю роздачу і я, хоча до того часу вже встиг послужити.
Я виробив у собі звичку приходити на службу в свій штаб полку значно раніше початку робочого дня. Так було і цього разу, ось тільки потрапити в свій шифрорган мені не вдалося. На вході в штаб мене перехопив помічник чергового по частині з звісткою, що десь із півгодини тому на наш аеродром приземлився борт з аеродрому штабу армії, і в ньому якийсь товариш при погони з великими зірками. Представившись підполковником таким-то, він опечатав своєю печаткою двері мого кабінету і звелів мені передати: без нього в кабінет не заходити. Сам візитер хвилин п’ятнадцять тому відбув у гарнізонну їдальню на сніданок.
Я зрозумів, що сьогодні мій день явно не задався. Звичайно, явного бардаку в своєму кабінеті, заслуговує серйозного осуду начальства, я за собою не вбачав, але гарячково прорахувавши ситуацію, з усією очевидністю зрозумів, що мій прискіпливий шеф таки знайде, за що посварити. Загалом, до такого раптового візиту я був явно не готовий. На те, щоб виправити становище мені було б достатньо п’яти – десяти хвилин, але от як потрапити в свій кабінет? Якщо я нахабно проігнорую заборону свого начальника, то це викличе у нього таку бурю емоцій, що краще б мені взагалі куди-небудь провалитися і на очі йому не потрапляти. У критичній ситуації і при нестачі часу мозок видав просте і разом з тим оригінальне рішення. Я поцікавився у помдежа, коли той сам убуває на сніданок. Дізнавшись, що він іде ось-ось, гарненько проінструктував його, благо жили ми в той час в одному офіцерському гуртожитку і могли один одному довіряти. Помдеж зник, залишивши за себе сержанта-строковика, а я приступив до виконання свого зухвалого плану. Для початку я акуратно злегка змастив пальцем пластилінову печатка, якою мій шеф опечатав двері поверх моєї друку, потім я вирушив на пошуки начальника штабу полку, який, як я знав, теж прибув на робоче місце, і швидко його знайшов.
– Товаришу підполковник, у мене проблема.
– Що таке?
– Двері мого шифроргана опечатана не моєю печаткою.
– Та ти що, як таке може бути?
– Ходімо, подивимося.
По дорозі начштабу прихоплює нашого особиста. Підходимо до дверей, показую отретушированную друк на двері, демонструючи їм свою для порівняння. В наявності явні розбіжності. Начштабу приймає командирське рішення розкрити приміщення, заодно перевіривши справність сигналізації, що і тут же і робиться. Сигналізація, природно, показує свою повну справність. Входимо в кабінет, переконуємося в тому, що в нього ніхто не проникав, всі сейфи опечатані як годиться, все на своїх місцях. Начштабу з особистим полегшено зітхають і убувають до себе, а я швидко сідаю за друкарську машинку. Через п’ять хвилин у мене готовий акт про те, що комісія у складі трьох поважних посадових осіб, засумнівавшись в автентичності відбитку печатки на дверях особливо режимного приміщення, справила його комісійна розтин з наступною перевіркою на предмет несанкціонованого проникнення . Висновок комісії, підписи. Загалом, все чин по чину. Після цього, поглядаючи у вікно, починаю гарячково приводити справи в порядок. На щастя все встигаю, і до приходу мого армійського шефа перебуваю в повній бойовій готовності.
Прибув шеф накидається на мене аки голодний вовкодав на кістку. І не скажеш, що тільки що поснідав і мав би бути в благодушному настрої.
– Як ти дозволив собі порушити мій наказ, і розкрити приміщення без мене? Я ж кабінет опечатав і попередив чергового офіцера.
Роблю здивовану фізіономію і повне здивування.
– Як, так це Ви опечатали мої двері?
– Ну так. А тебе що, про це не попередили?
– Ні. Ніхто ні слова не сказав.
– Де цей помічник чергового, з яким я розмовляв?
– Напевно, вибув на сніданок. Потім він по розпорядку повинен відпочивати. Буде через чотири – п’ять годин.
Викликаний сержант-строковик, який залишився за помдежа, ні сном, ні духом не відає про будь-які візити старших начальників, його ніхто не попереджав і взагалі він тут не при справах. Шеф відпускає сержанта з світом і приймається за мене.
– А як ти розкрив приміщення, якщо бачив, що друк на двері не твоя? Або ти не помітив?
– Ну що Ви таке говорите, товаришу підполковник? Як можна?
– Так як же ти розкрив?
Тут я дістаю свого козирного туза у вигляді народженого щойно акта. Шеф читає його мало не по складах, але причепитися по суті не до чого. Звичайно, мудрагель шеф прекрасно зрозумів, що його обставили і раптового нальоту у нього на цей раз не вийшло. Але, як кажуть, не спійманий – не злодій. Далі наша розмова переходить у більш спокійне русло і закінчується цілком мирно через пару годин після прискіпливої та успішної ревізії моїх паперових засіків.
Незабаром мій шеф убуває геть цим же бортом, а я, полегшено зітхнувши і витерши піт з чола, починаю напружувати свої мозкові звивини, намагаючись знайти спосіб, як уникнути таких раптових нальотів у майбутньому. Сподіватися на «дзвінок друга» зі штабу армії марно. Друзями я у восьмому відділі армії поки не обзавівся, відносини з тамтешніми офіцерами були суто діловими. До того ж шеф суворо заборонив своїм підлеглим робити такі дзвінки в разі його вилазок в народ. Вихід мені підказали офіцери, які входять до складу чергових змін нашого аеродрому. Всі борти, звідки б вони до нас не летіли, зобов’язані завчасно надати свої дані. Наша чергова зміна завжди запитує склад пасажирів якщо борт слід з аеродрому штабу армії і на ньому можуть летіти великі начальники. Я видав своїм друзям, що входять до складу наших чергових змін, список персон нон-грата від штабу армії і вище, про майбутнє прибуття яких велів попереджати мене в будь-який час дня і ночі. Я прекрасно розумів, що рано чи пізно мій невгамовний шеф постарається відвідати мене без попередження. І краще бути до цього готовим.
І таки це сталося. Не минуло й кількох місяців, як рано-вранці мене розбудив телефонний дзвінок мого товариша по службі, який чергував у цей день на КП полку.
– Слухай, ти тут залишав список і просив попередити, якщо хто-то з нього буде до нас летіти.
– Ну так, а що?
– До нас зараз вилітає борт із штабу армії, посадка через півтори години. Так ось, у списку пасажирів значиться підполковник такий-то.
Сон миттєво кудись зникає, а разом з ним і я, прямуючи на аеродром. Розкриваю свій кабінет, побіжно перевіряють на предмет відсутності яких-небудь гріхів, які могли б зіпсувати мою карму і, почувши шум гвинтів призахідного на посадку транспортника, мчу до смузі. І вчасно. Коли зарулившему «антонову» подають трап, смиренно, але з гідністю вітаю спускається по ньому мого шефа. Той явно збентежений, не очікуючи зустріти мене в такому незвичайному місці і в таку ранню годину.
– А ти тут яким чином?
– Як яким? Зустрічаю Вас.
– А як ти дізнався?
– Ну так де служимо-то, товаришу підполковник. В авіації.
Шеф тільки приречено і з якоюсь досадою махнув рукою. Зрозумів, мабуть, що перед ним уже не зелений хлопчик-лейтенант.