Микола Васенин — російський герой французького Опору 1943-1944 рр

40


Васенин Н. М. в Радянську Армію був призваний Мурманським ГВК 20.11.1939 р. проходив Службу в 271-му мотострілецькому полку 17-ї мотострілецької дивізії. У січні-лютому 1940 р. брав участь у боях з білофінами. Був поранений. З початком Великої Вітчизняної війни у складі того ж 271-го полку в якості командира взводу в бою під Мінськом був тяжко поранений і потрапив у полон до німців. За лікуванні утримувався в таборах військовополонених. Будучи вивезений на територію Франції, 8 жовтня 1943 року втік з полону і з 20 жовтня того ж року до 2 вересня 1944 року служив у французькому Опорі в якості командира боегруппы. Брав участь у бойових діях проти німецьких окупантів в департаменті Дром. Мав поранення.
З довідки КДБ
Не даремно існує вислів «сухий документ». І далеко не завжди вона відповідає поняттю «історична істина». Життя Миколи Васенина — яскраве тому підтвердження. Скупі рядки офіційних паперів безсторонньо реєструють віхи його життєвого шляху, але їм не дано втілити факти в долю, а значить, не під силу і повідати про славу, щастя, любові і душевної драми солдата останньої Великої війни.
ЮНІ РОКИ
Маленький Миколка з’явився на світ у родині селянина Максима Васенина 5 грудня 1919 року, в самий розпал Громадянської війни. Васенины жили в селі Пышак Орловського повіту Вятської губернії . За тодішніми поняттями вони належали до міцних «середняків» — заможним селянам, які мали велике господарство, з кіньми і коровами, але не використовували найману працю. Васенины звикли у всьому обходитися своїми силами — самі працювали на землі, пасли худобу, ткали одяг, скатертини, простирадла, благо робочих рук бракувало. Микола був самим молодшим, п’ятою дитиною в сім’ї і, подібно братам і сестрам, які змалечку допомагав по господарству. У домашньому побуті Васенины теж жили по-старому, патріархальним звичаєм. Авторитет батька в сім’ї був непорушний. Від нього юний Микола отримав перший урок любові до рідної землі. Одного разу, коли він, пустунка, кинув грудку землі в чужий город, батько взяв його за руку і сказав: «Сину, що ж ти робиш? Це ж земля! Землю бережи!»
Батьківський заповіт не забувся.
Колективізація вибила васенинский молодняк з селянської колії. Микола, закінчивши семирічку, подався в Мурманськ, де, зрештою вступив в морський технікум. Перед призовом в армію встиг попрацювати судновим механіком. У листопаді 1939 року отримав повістку з військкомату. Через десять днів почалася війна з Фінляндією.
НА ВІЙНІ ТА В НЕВОЛІ
На фронт Микола Васенин потрапив, ледь закінчивши курс молодого бійця. У січні 1940 року його визначили кулеметником у 17-ї мотострілецької дивізії, воевавшую на Карельському перешийку. Тут він прийняв бойове хрещення, і незабаром був відправлений у тил з важким пораненням. Одужання тривало півроку. Після виходу з госпіталю його направили на курси середнього комскладу при штабі дивізії. Травень 1941 року — успішна атестація на звання лейтенанта. Ось тільки офіцерські петлиці курсант Васенин отримати не встигає — по радіо звучить виступ Молотова і «Вставай, страна огромная!..».
У перші дні війни 17-я мотострілецька дивізія дислокувалася в районі Полоцька. Васенин виконував посаду командира взводу зв’язку 271-го стрілецького полку. Його товариш Антон Семяшкін згадував: «У травні-червні почали передислокацію в бік кордону. Був наказ перейти на літні табори. І коли почалася війна, комдив вигукнув: «Чим же я буду воювати, подушками чи що?!». Наказ ґрунтувався на словах Сталіна: «Не піддаватися на провокації». В результаті ні один патрон, жоден снаряд не був відправлений разом з нами, все залишилося на складах. Не те, що воювати — застрелитися було нічим!»
«Війна — прополка людей», — говорив пізніше сам Микола Максимович.
При відступі 271-й полк потрапив в оточення під Мінськом. Шостого липня Васенин підняв свій взвод на прорив. Солдатське щастя покинуло його під час атаки другого кільця оточення. Німецька куля потрапила в живіт… Коли Васенин отямився, на обличчі у нього був чобіт — німецький солдат перевіряв, чи живий…
Поранений боєць без старшинських відзнак не викликав у німців інтересу. Васенина разом з іншими військовополоненими відправили до фільтраційного табору, а звідти — в санітарний барак шталагу № 4Б поблизу Мюльберга (в землі Бранденбург). Сталося диво: він не тільки видужав, але й пережив страшну зиму 1941/1942 року, стала останньою для двох мільйонів полонених червоноармійців, загиблих від нелюдських умов утримання і в результаті масових страт.
Николай Васенин — русский герой французского Сопротивления 1943-1944 гг Война и мир
В полоні
На кінець другого року полону Васенина перевели в шталаг № 5, який перебував у місті Вольфен (земля Саксонія-Анхальт). Нагляд за полоненими тут був не таким суворим, і Васенин при першій же можливості втік. Цілий місяць йому вдавалося переховуватися в самому центрі Німеччини. Коли ж його все-таки зловили і посадили в гестапо, там йому довелося пройти через пекло допиту «з пристрастю», що супроводжувалися побиттям. Втім, німці в той час вже намагалися не витрачати даремно робочу силу. Ледве живого Васенина повернули в табір і незабаром відправили у Францію прокладати телеграфну лінію зв’язку.
Робоча команда, до якої він був приписаний, копала ями під телеграфні стовпи від міста до міста: Верден — Ліон — Саренберг. Французькі Альпи запам’яталися Васенину як «горбата країна, де одні собаки і виноградники, лози в колючих дротах, складно бігти». І все ж у жовтні 1943 року, не знаючи французької мови і його слова — «представляючи країну за романами Гюго, Дюма і Мопассана», він знову зважився на втечу.
На цей раз йому пощастило. Після кількох днів блукань виснаженого втікача прихистили жителі комуни Сен-Сорлин-ан-Валлуар (Saint-Sorlin-en-Valloire), в департаменті Дром.
ЗАГІН НІКОЛЯ
Николай Васенин — русский герой французского Сопротивления 1943-1944 гг Война и мир
Неофіційну владу в цих місцях представляв капітан Жорж Моно — командир великого загону макизаров .
Йому сподобався хоробрий російська. На пропозицію вступити в ряди Опору Васенин погодився без роздумів. Новому громадянинові комуни виправили документи на ім’я Ніколя Бутье (Boutié) . Спочатку Васенину доводилося спілкуватися з місцевими за допомогою жестів або малюнків. «Але мені мову легко дався, я читав багато літератури», — з посмішкою згадував він.
Втім, для виконання бойових завдань знання французької мови особливо і не вимагалося: «Кулаки були — слова не потрібні». Схему операції креслили на папері, або просто на піску, виділяючи населені пункти, біля яких потрібно було мінувати дороги або атакувати німецькі гарнізони. Зброєю та боєприпасами макизаров постачали англійці, скидаючи все необхідне з літаків. На відміну від радянських партизанів, люди Моно не ховалися в лісах.
Вдень вони були мирними обивателями, фермерами, а вночі перетворювалися у борців з нацизмом, здійснюючи диверсії в Ліллі, Вердені, Греноблі, Марселі, Сен-Рамбере… Васенин жив у горах, в будинку в одного селянина, допомагаючи йому по господарству. Але з настанням ночі він спускався в село Сен-Сорлин, щоб приєднатися до своїх бойових товаришів.
На перше завдання він пішов з одним ножем — так Моно перевіряв новачків: добувати собі зброю їм доводилося буквально голими руками. «Вижив та ще й з рушницею повернувся — значить, наш чоловік», — пояснював пізніше Васенин методи свого командира. Говорив без образи, швидше з бравадою в голосі. Він завжди ліз у саме пекло — і швидко став своїм у загоні. Довіру французів до нього було таке, що його призначили командиром бойової групи. Її так і називали — «Загін Ніколя».
Під початком Васенина було півсотні людей, серед яких багато росіян, звільнених або втекли з німецького полону. З ними він взяв участь у повстанні місцевих макизаров проти вішистського уряду, що спалахнув за призовом Шарля де Голля в червні 1944 року. Німці кинули на придушення повстання 20 тисяч солдатів. Повстанцям довелося важко, але вони не впали духом. Так, Васенину вдалося за допомогою переговорів схилити до здачі каральний загін, що складався з 120 солдатів — вихідців із середньоазіатських республік СРСР, одягнених в німецьку форму. А через два місяці, коли на півдні Франції, війська союзників висадилися, «Загін Ніколя» лихим нальотом захопив містечко Сен-Рамбер-д Альбон (Saint-Rambert-d Albon). Васенин особисто зірвав з ратуші німецький прапор і спалив його. Французькі бійці загону влаштували ганебне покарання жінкам, які мали зв’язки з німцями: облили їх медом і обсипали золою. Партизани утримували місто протягом кількох тижнів до підходу англо-американських військ, і все це час «месьє Ніколя» виконував обов’язки коменданта. За звільнення Сен-Рамбер-д Альбона Васенин був представлений до нагороди — Хреста бійця (заснований в 1930 році для нагородження тих, «хто з ризиком для свого життя захищав Батьківщину»; аналог радянської медалі «За відвагу») .
НА БАТЬКІВЩИНІ
З приходом англо-американських військ «Загін Ніколя» припинив бойові дії. На початку осені Васенина викликали у звільнений Париж, де вже працювала радянська військова місія. Там йому нарешті видали радянську форму з лейтенантскими погонами і призначили начальником військово-облікового столу. В січні 1945 року перевели в Марсель на посаду начальника штабу полку з організації та відправлення радянських громадян на батьківщину.
Думки про будинок тепер не покидали його. На початку квітня Микола Максимович не витримав і написав рапорт про відправку в СРСР. Знав, звичайно, що всі колишні військовополонені проходять жорстку перевірку в НКВС, але сподівався на свої бойові заслуги. Вірність Батьківщині хотів підтвердити намічалася на війну з японцями. Клопотання було задоволено, і вже 20 квітня суховантаж доставив його разом з іншими репатриированными в Одесу.
Перед виходом на берег лейтенант Васенин з гордістю одягнув мундир з Хрестом бійця. Однак Батьківщина зустріла своїх синів непривітно. Офіцер НКВС перед строєм репатріантів зірвав з грудей Васенина «буржуазну» нагороду і кинув її в море. Ще й пожартував бридко: «Краще б ти повію з собою привіз, ніж медаль». І хоча нічого компрометуючого в біографії Васенина перевіряючі не знайшли, військовий трибунал засудив «зрадника Батьківщини» до 15 років заслання. Мало, чого він там нахапався за кордоном…
До 1960-х років Васенин працював на вугільних і олов’яних шахтах в Читинській області (селище Букачачу). Як сказано в документах, «перебував в примусовій відрядженні». Життя засланого була не цукор: «Весь час обірваний, голодний, б урвати шматок поїсти — хоч у собаки…». Смерть Сталіна принесла деяке послаблення в змісті — Васенину дозволили жити в селищі і виїжджати на невеликі відстані.
Тоді-то Микола Максимович знайшов сімейне щастя. Його обраницю — володарку темних кручених волосся — звали Зіна (Зінаїда Василівна). В 1944 році після закінчення технікуму вона з волі серця вирушила в Забайкаллі, де з тих пір працювала геологоразведчицей. Васенин підкорив її серце своїм співом. «Їхали верхи на конях з копальні в трест, — згадувала Зінаїда Василівна, — він по дорозі заспівав. Ой, який у нього голос був! Потім запросив у кіно раз, другий… Там, в Читинській області, у нас і троє дітей народилися».
В останні роки заслання Васенин займав високий і відповідальний пост начальника електростанції. Тим не менш, після закінчення терміну заслання дружина вмовила його переїхати на Урал, в її рідне місто Березовський. Тавро зрадника батьківщини остаточно було знято з Миколи Максимовича тільки в середині 1980-х років, з початком «перебудови». У 2005 році влада Французької республіки нагородили його Орденом Почесного Легіону — єдиного з усіх російських учасників французького Опору.
Николай Васенин — русский герой французского Сопротивления 1943-1944 гг Война и мир
СЕРЦЕВА ТАЄМНИЦЯ
Розповіді про Франції були для близьких Миколи Максимовича сімейною легендою. Говорив він завжди про товаришів з загону, зрідка пригадував і свої подвиги.
Але в 2007 році, після смерті Зінаїди Василівни, діти Миколи Максимовича почули історію, про яку їх батько ніколи раніше не згадував — берег почуття дружини.
Жанна Моно. Дочка капітана Жоржа Моно — ось про кого дбайливо зберігав пам’ять всі ці роки Васенин. Вони познайомилися в домі капітана, де весною 1944 року одна з кімнат була відведена пораненому Ніколя Бутье. Жанна доглядала за ним. У неї були темні кучеряве волосся, як у Зіни, а ось колір очей Микола Максимович за давністю років згадати вже не міг…
«Вона поливала мою рану перекисом, та пінилася, закипала — і так само закипала наша любов… Вона лила-ліла, а потім цілувала, потім знову лила…».
Коли капітана Моно не було вдома, закохані перебиралися в кімнату Жанни. Вона грала на піаніно Шопена, він читав їй напам’ять із «Євгенія Онєгіна».
Про те, щоб відкритися її батька, не було й мови. Микола Максимович, селянський син, чудово розумів, що таке мезальянс. Навіть через десятки років він казав журналістам: «Подумайте самі: халамидник, єдине, що було, — гвинтівка та рвані штани, пошиті з ковдри, і дочка самого капітана Моно! Люди б просто підняли на сміх!»
Попросити її руки він наважився тільки в Парижі, коли надів радянську офіцерську форму. Моно відмовив без пояснення причин.
ВІДБУЛАСЯ ЗУСТРІЧ
Після смерті Зіни Микола Максимович сильно здав, махнув на себе рукою… До життя його повернули слова одного, Валерія Лобанова, власника фірми: «Домовимося так: я знаходжу тобі Жанну, а ти починаєш лікуватися».
Відтепер всі його думки були про майбутню зустріч. Одного разу, у дворі будинку, він побачив жінку — вона здалася йому вилитої Жанною. Ледве стримався, щоб не привітати її.
Стараннями ЗМІ історія ветерана з Березовського стала надбанням громадськості. До пошуків Жанни долучилися десятки волонтерів. Але справа зрушила з мертвої точки лише після того, як голова Свердловської області Євген Куйвашев познайомив з зібраними архівними матеріалами про Васенине французького журналіста, співробітника радіо «Голос Росії» Лорана Браяра (Laurent Brayard).
Браяр переніс розслідування на територію Франції. Навесні 2013 року він відвідав Сен-Сорлин і за допомогою місцевої Асоціації ветеранів вийшов на слід Жанни. Виявилося, що після від’їзду Васенина в СРСР вона народила сина П’єра. Батьком його вважається французький повстанець Брюне, загинув у 1944 році, до народження дитини. «Але мені здалося, — ділився своїми враженнями Браяр, — що це син Васенина, дуже на нього схожий» . По закінченні війни Жанна вийшла заміж за загиблого брата Брюне по імені Робер, який теж воював у загоні Опору.
Що стосується бойових товаришів Васенина із загону капітана Моне, то до моменту приїзду Браяра в живих залишався єдиний з них — Марсель Марс. Однак і він помер 17 березня 2013 року, якраз в ті дні, коли Браяр намагався зв’язатися з ним.
Жорстока доля немов говорила всім учасникам цієї історії: «Занадто пізно». Ні Жанни Моно, ні Жанни Брюне вже давно не існувало — вона лежала в пансіонаті для людей похилого віку, розбита хворобою Альцгеймера, і не впізнавала навіть власного сина. Навесні 2014 року її не стало.
Спроба воскресити минуле привела в тупик. І все ж Микола Максимович знайшов у собі сили на поїздку тим же влітку по місцях бойової слави. У Сен-Сорлин його зустріли як героя — були урочисті промови, історична реконструкція бою макизаров з німцями, присвоєння звання почесного громадянина. І свіжа могила на сільському кладовищі…
Николай Васенин — русский герой французского Сопротивления 1943-1944 гг Война и мир
Микола Максимович на могилі Жанни Моно. Сен-Сорлин. Літо 2014 року.
На батьківщину він повертався через Париж, як і тоді — у переможному 1945-м.
«Побачити Париж і померти» — на цей раз знаменита приказка виправдалася. Микола Максимович Васенин помер 7 грудня 2014 року. Можливо, щасливим.
Дякую