Ізраїль на Амурі

35

Мало хто зараз знає відомості, про
Особливе становище євреїв в Росії у 1770-80 рр., а ось ця історія напевно відома більшій кількості людей.
Мабуть, самим екзотичним національно-територіальним утворенням Росії залишається розташована на Далекому Сході у китайських кордонів Єврейська автономна область. Здавалося б, єврейський народ, як у близькосхідному своєму прояві, так і в європейському, нескінченно далекий від сибірської тайги з амурськими хвилями.
Але тайгова область зі столицею в Києві і сьогодні є другим у світі офіційним державним утворенням єврейського народу, а колись, до появи на карті світу Ізраїлю, саме вона претендувала на роль першої «соціалістичної батьківщини» всіх євреїв
Давайте дізнаємося, як це було …

Єврейський селище на березі річки Біра, 1928-1930 роки
Радянські євреї в пошуках «Землі обітованої»
Якщо вірити пророку Мойсею, бог колись обіцяв, що призведе іудейський народ «у землю гарну й простору, де тече молоко і мед», «землю обітовану». Проте і до початку XX століття божественне обіцянку залишалося невиконаним — 10 мільйонів розсіяних по всій планеті євреїв не мали своєї держави.
Територія майбутнього Ізраїлю в 20-ті роки XX століття перебувала під управлінням Великобританії, яка ще під час Першої світової війни декларувала, що «схвально розглядає питання про створення в Палестині національного осередку для єврейського народу». Але після безлічі збройних зіткнень місцевих арабів і єврейських переселенців з Європи англійці обмежили доступ євреїв у «землю обітовану».
У цей час майже чверть всіх євреїв світу проживала на території СРСР. Саме два мільйони шістсот тисяч радянських євреїв у ті роки були найбільшим неслов’янським етносом на європейській території Радянського Союзу.
Вихідці з «смуги осілості», в силу свого пригніченого стану за законами Російської імперії, взяли найактивнішу участь у революції та подальшому встановленні радянської влади. Досить вказати, що на момент смерті Леніна з правлячого в СРСР тріумвірату Сталін-Троцький-Зінов’єв двоє останніх були етнічними євреями з одного повіту в тій самій «смузі осілості», за межами якої до 1917 року офіційно заборонялося проживати осіб іудейського віросповідання.
Але якщо активісти революції зуміли зайняти посади в правлячій партії і держапараті радянської держави, то більшість євреїв до моменту утворення СРСР залишалися тягнути жебрацьке існування на землях колишньої «смуги осілості» — як раз там, де внаслідок тодішнього рівня сільського господарства особливо гостро відчувалася нестача родючої землі з «аграрним перенаселенням»; в той же час світова і громадянська війни істотно підірвали ремісничу економіку єврейської діаспори. Природно, що радянська влада в таких умовах не могла ігнорувати нагальні потреби такого великого, помітного і впливового тоді меншини.

Члени «Комзєт» за столом. Груповий портрет
Ще в 1924 році при уряді СРСР був створений особливий орган — Комітет із земельного устрою трудящих євреїв», або, як тоді любили скорочувати, «Комзєт». «Комзєт» обґрунтовував необхідність переселення євреїв на родючі землі тим, що серед них мало робітників і селян, зате занадто багато «кустарів, дрібних торговців і осіб без певних занять». «Абсолютно ясно, — писали керівники „Комзета“ радянському уряду, — що така економічна структура єврейського населення зовсім не пристосована до Радянського ладу, з його курсом на госторговлю, кооперацію і концентрацію промисловості і що якщо не буде прийнято екстрених заходів по переведенню єврейського населення на виробничий працю, то значна частина його буде поставлена перед перспективою вимирання і виродження».
За три наступних роки «Комзєт» переселив в Крим і на чорноземи Причорномор’я понад 80 тисяч безземельних євреїв з Білорусії. Особливо активно переселення йшло на землі півночі степового Криму. Новоприбулим виділили понад 350 тисяч гектарів землі. Ізраїльські історики відзначають, що ніколи раніше в історії євреї не отримували такої допомоги.
Саме тоді з’явилися перші пропозиції про створення єврейської автономії в Криму. 11 квітня 1926 року найбільша газета півострова «Червоний Крим», публікуючи матеріали проходить в Сімферополі «Всекримської єврейської конференції», публічно озвучила плани по створенню тут єврейської автономії: «Ми прагнемо створити суцільну земельну площу з автономією у перспективі… в цілях пристрою на землі трьох мільйонів євреїв СРСР».
Однак таке велике переселення в межах Європейської Росії наштовхнулося на серйозну проблему: всі землі, хай навіть мало населені, мали господарів або колишніх господарів. Активне єврейське переселення в Крим наштовхнулося на опір місцевих татар.

Жертви єврейських погромів на Україні, 1920 рік
Хоча степу на півночі півострова в основному пустували, лідер кримських татар Вели Ібрагімов, глава уряду існувала тоді «Кримської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки», виступив проти єврейського переселення: на порожні землі він розраховував повернути тих татар, які в XIX столітті масово емігрували до Туреччини. Аборигени Криму болісно сприйняли передачу землі нетутешньому чужого народу, і в 1926-1928 роках між єврейськими переселенцями і кримськими татарами відбулася низка конфліктів.
В квітні 1928 року жителі села Айбары Джнакойского району влаштували справжній погром обустраивавшихся поруч єврейський переселенців під вигуки «Бий жидів, рятуй економію!» Принаймні так цей погромный «гасло» відображений у звіті ОГПУ — радянської держбезпеки, включила цей інцидент в щомісячний доповідь вищому керівництву СРСР.
Стало остаточно зрозуміло, що ідея великої єврейської автономії в Криму і взагалі де б то не було на території європейської частини Росії загрожує подібними етнічними конфліктами.
«Обітована земля» посеред тайги амурській
Ще за півроку до погрому в Айбары «Комітет із земельного устрою трудящих євреїв» звернув увагу на східну, азіатську частину країни, куди менш населену і освоєну. Восени 1927 року туди вирушили дослідницькі експедиції «Комзета», що включали кваліфікованих геологів і ґрунтознавців. Обстежили можливі райони заселення на Алтаї, в Сибіру і на Далекому Сході.
У цих експедиціях брали участь 180 осіб, з них 85 вчених. Вони завершили роботу до початку 1928 року, склавши багатотомний звіт. Дослідженнями керував найбільший тоді в СРСР вчений-ґрунтознавець Василь Робертович Вільямс, до речі сам син емігранта: його батько в XIX столітті переселився з США в Російську імперію. До революції Василь Вільямс був професором і великим чиновником, але і після 1917 року зберіг високе положення і наукове вплив, додавши до п’яти царським орденів радянський орден Трудового червоного прапора.
Вільямс і за царя був переконаним прихильником активної «колонізації Далекого Сходу» шляхом переселення туди жителів європейської частини Росії. Тому саме він першим запропонував «Комзету» розглянути тоді майже не заселені землі вздовж північного берега Амура — між Хабаровському і Благовіщенському.

Василь Вільямс
На самому початку XX століття на цій території, що простягнулася вздовж Амура приблизно на півтисячі верст, проживало трохи більше 10 тисяч чоловік. Громадянська війна серйозно «прорідила» місцевих, не підтримала «червоних» частина амурських козаків пішла в китайську Маньчжурію. За окремими даними перепису населення в той час з-за розрухи, відсутності держапарату і коштів ніхто не проводив) в 1923 році в сільській місцевості майбутньої Єврейської автономної області залишалося трохи більше 600 душ.
Майже до 1927 року тут тривала уповільнена громадянська війна, через китайської кордону періодично набігали загони «білих» повстанців. Однак за роки Непу населення швидко відновлювалося: повернулася частина біженців, сюди ж активно переселялися безземельні корейці з Примор’я. На момент розгляду питання в «Комзете» тут проживало майже 30 тисяч осіб. Але на 36 тисяч квадратних кілометрів, що можна порівняти з європейської Бельгією, це була крапля в морі. На залізничній станції Тихонькая (майбутній місто Біробіджан) у 1928 році налічувалося всього 623 жителя.

Комуна «Икор» (молодіжна). На сінокосі біля річки Тунгуска, 1930 рік.

Радгосп «Валдгейм». Будівництво шестиквартирного будинку.

Комуна «Икор». Догляд за свежепосажанным садом.

Комуна «Икор». Доярки: переселенки і три російські дівчата (місцеві і сибірячка).

Комуна «Икор» (молодіжна). Челены-комуністи зі своїми кіньми.
Одним словом, простору на Амурі здалися ідеальним місцем для переселення безземельних євреїв: майже не зайнята, потенційно родючий грунт, багатий ліс, непогана для того часу логістика у вигляді Транссибу і амурських вод. Перспективи цього району остаточно визначилися у січні 1928 року на черговому засідання «Комзета» у будинку на Микільській вулиці, практично навпроти Кремля.
Як важливий факт доповідачі «Комзета» відзначили, що місцеве населення на Амурі «розселено рідко і складається з людей, які порівняно недавно переселилися туди і тому ще не мають почуття того, що це їх територія». І що ще важливіше — місцеві «ніколи не бачили євреїв», а значить, не заражені антисемітизмом.
Вибраний район для нової «землі обітованої» підтримали не тільки в «Комзете», але і на самому верху радянської влади. Прихильником амурського переселення відразу став Михайло Калінін, впливовий голова Центрального виконавчого комітету СРСР, вищого урядового органу в країні (формально саме Калінін, а не займав суто партійний «пост Сталін в той час вважався главою держави).
«Створення єврейської комуністичної батьківщини»
Визнаємо, що задум єврейської автономії там і тоді виглядав дуже переконливо. На порожні, але багаті землі планувалося залучити десятки тисяч неприкаяних євреїв не лише з Радянського Союзу, але й з усієї планети. Адже в 1929 році світ охопила небачена економічна криза, а в Німеччині, Польщі й Угорщини, де тоді проживали найбільші єврейські діаспори Європи, він ще й супроводжувався масовими антисемітськими виступами. На мить здалося, що соціалістичний СРСР, з його офіційним інтернаціоналізмом і тільки починалась, індустріалізацією, — це приваблива альтернатива масовим західним банкрутств, масового безробіття і зароджується нацизму.
Сам по собі Далекий Схід не відлякував своєю віддаленістю — євреї початку XX століття переселялися з Європи навіть у куди більш далеку Латинську Америку. Зайнята арабами і англійцями, Палестина в ті роки здавалася мало досяжною, виникали навіть ідеї переїзду польських і німецьких євреїв на Мадагаскар. На цьому тлі зовні непогано обґрунтований економікою і підтриманий всією могутністю Радянського Союзу план переселення на Амур виглядав куди більш солідно і реалістично. Вже куди реалістичніше, ніж Мадагаскар…

Корейська колгосп «Карл Лібкнехт» близько Тихонькой. Манчжурський тютюн.
В кінці 1920-х років ці радянські землі біля річки Біра межували лише з Китаєм, тоді розколотим і тому не небезпечним (Червона Армія була куди сильніше місцевих китайських військ). Крім того, геологи виявили тут значні запаси залізних руд. За прикладом уральської «Магнітки» в районі майбутнього Біробіджана запланували на кінець 30-х років будівництво величезного металургійного комбінату, який повинен був стати базою для індустріалізації всієї російського Далекого Сходу.
При таких умовах тут знайшлося б місце десяткам, а то й сотням тисяч нових працівників. Єврейські колгоспники, єврейські шахтарі та єврейські металурги повинні були утворити велику союзну республіку, справжню «соціалістичну батьківщину» для бездомного на той момент народу.
Не дивно, що серед прокомуністично налаштованих євреїв СРСР і всього світу ця ідея знайшла чимало гарячих, навіть екзальтованих прихильників. «У нас почала паморочитись голова, адже ми стаємо свого роду центром всесвітнього єврейського руху за створення єврейської комуністичної батьківщини!» — так згадувала ті роки Естер Шнайдерман, тоді аспірантка Інституту єврейської пролетарської культури при Академії наук Української РСР. Її чоловік, Нісон Розенталь, литовський єврей, був активістом комуністичних організацій в Литві, не раз за це потрапляв у в’язницю, в результаті втік до СРСР, і в 1935 році сімейна пара Розенталь-Шнайдерман переселилася в далекий Біробіджан. Подібна історія типова для багатьох єврейських переселенців на Амур того часу.

Місто Біробіджан. Артіль гнутих меблів
З Лос-Анджелеса в Біробіджан
«Комітет із земельного устрою трудящих євреїв» у квітні 1928 року відправив на Амур перші 600 переселенців. Вони приїхали в майбутній Біробіджан 28 травня того ж року з Вітебська, Рогачова, Могильова, Мінська та Харкова.
Але далекосхідна «алія» почалася з біди: в ті останні дні травня 1928 року бурхливий розлив Амура і його приток розмив старі скотомогильники з «сибіркою». Вирвалася на свободу тоді ще невиліковна інфекція стала » косити домашніх тварин і людей.
Незважаючи на труднощі, вже влітку 1928 року виникло перше єврейське поселення на Далекому Сході — Бирофельд на річці Мала Біра, притоку Амура. Тут же стала видаватися перша в цій частині світу газета єврейською мовою «Бирофельд Эмес» (іврит вважався в СРСР мертвим релігійним мовою, офіційною мовою всіх радянських євреїв був ідиш).
На початку 30-х років представники далекосхідного єврейства кілька разів відвідували Америку, рекламуючи «нову батьківщину» на Амурі. Так, у 1930 році по країнах Південної Америки проїхався секретар Биробиджанского райкому ВКП(б) Янкель Левін. Підсумком стало переселення на Амур кількох сотень євреїв з Аргентини.

Члени артілі (колишня артіль «Вигода» з містечка Малин, Київської губернії).
Переселялися євреї і з куди більш заможних Сполучених Штатів. Один з переселенців, на ім’я Давид Эдберг, в кінці XX століття залишив спогади про давнє подорожі в Біробіджан з Лос-Анджелеса: «На самому початку 30-х років, було дуже важко знайти роботу, оскільки Америка переживала період депресії. Мої батьки, Яків і Рохель, зацікавилися планами будівництва Єврейської автономної області в районі Далекого Сходу. Велика кількість сімей збиралися їхати туди, де будувалося перше у світі єврейську державу. Тридцять три сім’ї з Лос-Анджелеса, розбившись на три групи, відбули в різний час туди, в далекий Біробіджан…»
На території СРСР групи переселенців з Білорусії формувалися в Смоленську, переселенці з України збиралися в Харкові. На кошти «Комзета» їм купували залізничні квитки і забезпечували харчуванням всі два тижні поїздки на Далекий Схід.
До 1930 року на берегах Амура працювало вже кілька єврейських колгоспів з іменами на ідиш: «Бирофельд», «Валдгейм», «Ройтер » Жовтень». Але «обітована земля» на Далекому Сході виявилася хоч і вільною, але складною. Багато переселенці, що приїжджали і, злякавшись труднощів життя в тайзі, їхали назад. Так, з 3231 єврея, який прибув в Біробіджан в 1931 році, через рік залишилося всього 1525 — менш половини. У 1932 році прибула наймасовіша хвиля єврейських переселенців, понад 14 тисяч осіб (у тому числі майже тисяча з інших країн). Але 66% з них в тому ж році поїхали назад. У 1933 році планувалося прийняти 25 тисяч євреїв — приїхало лише 3005 людина.
400 рублів видавали радянська влада для облаштування на новому місці проживання на одну сім’ю переселенців в ЄАО. Це приблизно середня зарплата робітника в СРСР того часу за чотири місяці
У радянського держави просто не виявилося достатньо коштів для облаштування багатьох тисяч людей у майже голою тайзі. Це після жахів Другої світової війни вижили євреї були готові облаштовуватися посеред арабської пустелі, тоді ж багато лякалися тайги, віддаючи перевагу нехай і злиденний побут, але у великих містах.
СРСР же в 30-е роки була країною, м’яко кажучи, небагатою. До того ж основні засоби з’їдала розпочалася форсована індустріалізація. На «інвестиції» з дійсно масового переселення і облаштування євреїв біля Амура банально не вистачило коштів.
Показовий і такий факт: якщо в 20-ті роки закордонні єврейські організації активно спонсорували переселення з «смуги осілості» в Крим, то результат на Амур на початку 30-х з-за кордону вже не підтримувався. Хоча тут, швидше, виною не «антирадянський» змова, як тоді вважали в СРСР, а той самий світовий економічний криза.
«З республікою поки справа не виходить…»
Тим не менш радянські активісти єврейського переселення довго не втрачали оптимізму. 7 травня 1934 року на берегах Амура була офіційно утворена «Автономна Єврейська національна область». У грудні того ж року обрали першого главу уряду радянської єврейської автономії — ним став недовчений студент Київського університету Йосип Либерберг. Партійну «вертикаль влади» в області очолював секретар обкому ВКП(б) Мордух Хавкін, колишній кравець з Білорусії.
До кінця 1935 року число євреїв в області досягла 14 тисяч осіб і склала 23% від усього населення автономії. Це був найвищий відсоток «титульної нації» за всю історію єврейської області на Амурі.

Йосип Либерберг
Либерберг і Хавкін не приховували, що розраховують в подальшому підвищити статус своєї області до національної республіки у складі СРСР. На що з Кремля їм відповіли офіційним листом: «З республікою поки справа не виходить, і це цілком зрозуміло. Треба ще добряче попрацювати в справі переселення, заселення, господарського і культурного устрою».
За оптимістичними планами радянського уряду в Біробіджан і околиці до кінця 30-х років планувалося переселити 150-180 тисяч євреїв. І тільки потім вже можна було б подумати про окремій республіці. Проте в долю «єврейської батьківщини» на Амурі втрутилися не тільки економічні складнощі, але і політика репресій 30-х років, назавжди яка поховала надто сміливу ідею.
По-перше, різко змінилася ситуація на кордоні єврейської автономії. Як згадувалося вище, в кінці 20-х років, коли задумувався цей проект, Біробіджан межував лише зі слабким Китаєм. Все змінилося, коли у 1931-1932 роках Японія рішуче і швидко захопила цілком величезну Маньчжурію — замість слабкого і нешкідливого Китаю з Біробіджаном стала межувати могутня і вкрай агресивна імперія самураїв.
У цих умовах СРСР був не проти зміцнювати свій Далекий Схід переселенням нових мешканців, але от будувати нову металургійну «Магнітку» в Біробіджані і взагалі вкладатися в розвиток громадянської економіки впритул до ворожого кордоні резонів вже не було. Далекосхідна єврейська автономія залишилася без стратегічних вкладень в розвиток своєї економіки. На одних колгоспах і невеликих фабриках підняти і масово заселити нову республіку було неможливо.
До того ж у 1937-1939 роках по всій лінії радянсько-японського дотику, від Примор’я до Монголії, почалися справжні локальні битви, які незабаром з обох сторін втягнулася артилерія, танки і авіація. На тлі грандіозної бійні Другої світової ті конфлікти здаються нам маленькими, тоді ж вони сприймалися як справжнісінька війна.
Природно, у потенційних переселенців одразу пропало бажання їхати на Амур, де поблизу палахкотять бої. Жахи гітлерівської Німеччини ще не були очевидні, багатомільйонні жертви голокосту тільки належало оплакати, а складнощі на радянсько-японської кордоні було всім видно і відомі. Якщо в 1937 році в Біробіджан переселилося 3094 єврея, то в наступному, 1938 році, вже ні одного…

Мордух Хавкін
Крім зовнішньої політики позначилися і різкі зміни політики внутрішньої. Репресії не обійшли стороною далекосхідну єврейську автономію — голова її уряду Йосип Либерберг був заарештований ще в 1936 році і незабаром розстріляний за звинуваченням у троцькізмі, в 1938 році отримав 15 років таборів і перший партійний лідер галузі Мордух Хавкін.
За спогадами сучасників, положення ускладнило і явне суперництво перших лідерів автономії. Адже навколо Либерберга групувалися вихідці з єврейських містечок України, а навколо Хавкіна — євреї з Білорусії. Суперництво двох цих груп у підсумку посилило як репресії, так і провал в будівництві відбулася республіки.
Коли ж у самому кінці 30-х років почалася Друга світова війна, усім на світі відразу стало не до маленької амурської автономії. Після 1945 року в СРСР ще виникали окремі плани з реанімації її заселення. Але ситуація в країні і світі стала зовсім іншою: виник на карті Ізраїль, а внутрішня політика і ідеологія СРСР докорінно змінилися.
До речі, з приводу першої фотографії я чув одну історію; «де то в 60х ремонтували вокзал в Біробіджані. При цьому зняли літери назви міста на ідиш. Після ремонту кинулися встановлювати їх на місце, а в якому порядку ніхто не знає, не знайшли жодного грамотного єврея.». Замість очікуваних мільйонів приїхало всього 20 тисяч, і після 30-х років кількість євреїв поступово знижувалося. А коли в кінці ХХ століття почалася масова еміграція євреїв в Ізраїль, так і зовсім скоротилося до непристойного 1% населення.
Коли при Єльцині розпочався «парад суверенітетів», і всім мало найменшим національних автономій стали роздавати статус республіки, Єврейської АТ обділили, і тепер вона є єдиною національною автономної областю. Незважаючи на це, статус національної автономії все ще зберігається за цією областю.
А ми ще з вами згадаємо, про Невидимі нитки євреїв або наприклад ось таке спірне виклад про Вигнання жидів з Іспанії 1492 року. Дізнайтеся що таке Нерухома сходи і де знаходиться Фортеця Масада — останній рубіж оборони євреїв