За три дні на найбільшому з Курильських островів ми оглянули показані в минулих частинах чарівний Курильськ, похмурий, але не в міру історичний затока Косатка на тихоокеанської стороні, і романтичні Білі скелі, де нас заскочила тайфун. Цей же тайфун нам подарував четвертий день, затримавши теплохід “Фархутдінов” в Корсаковському порту на зайві півдоби. За цей день ми переконалися, яким упущенням було б виїхати з Ітурупа, не побувавши на вулкані Баранського і не скупавшись у поточному з нього гарячому струмку з водоспадом.
Ось такий, трохи тропічний вид відкривався буквально з ганку нашого готелю. Курили взагалі здалися мені ні чим іншим, як Російської Океанією, і вже у всякому разі Меланезію або Карибський басейн я представляв тут куди частіше, ніж Японії. Що за вулкан в кадрі, точно не знаю – може Іван Грозний, а може і куди більш дальній вулкан Тебенькова. Дорога веде начебто і в бік Тихого океану, але не доходить до нього, впираючись у стіну Грозного хребта. Там, на цьому хребті, і наша мета – вулкан Баранського. Возять до нього тут за 4000 рублів туди-назад з очікуванням, і в перший день ми визнали це неприйнятно дорогим, намагалися стопити на виїзді, але в підсумку повернули від того, що у мене зламався фотоапарат. Наступний день видався похмурим, а на затоці Косатка, куди ми таки дісталися автостопом, я віддав 5000 рублів за те, щоб повернутися в Курильськ. Після цього віддати 4000 за поїздки на Білі скелі і Ведмежу галявину мені було психологічно не важко, а в цей бонусний день навіть питання не стояло, платити чи не платити. Тим більше що після тайфуну на холодні Курили ненадовго прийшла майже тропічна погода з вологою спекою і яскравим сонцем. Теоретично, на Баранського можна доїхати автостопом, хоч кілька машин в день на цей курорт всієї Ітурупа буває, причому швидше за все – з поверненням. Набагато менш імовірно, що в них знайдеться вільне місце…
Трохи за містом дорога перетинає Курилку, і на мосту через неї я добре запам’ятав Олін захоплений крик: “ЦЕ ВСЕ РИБА!”:
Стільки риби у воді нам бачити ще не доводилося! Звичайно ж, це горбуша на нерест. Її могло б бути ще більше, якби не РУЗ в гирлі, який я показував за роботою в пості про Курильске. Вважається, що надлишок риби збіднює річкову воду киснем і отруює її продуктами розкладання, тому якщо виловлювати її в гирлі по розуму (тобто не все і відразу), з ікри, яку накидают залишилися, життєздатних мальків вийде як мінімум не менше.
Трохи вище за течією – рыборазводный завод:
На Ітурупі він не єдиний, але зразково-показовий, “Гідрострой” сюди навіть екскурсії водить Я обмежився видом з дороги:
Яка незабаром починає йти на перевал повз правильного конуса невисокої гори Вовчок (545м), схожою на порослий лісом терикон де-небудь в Донбасі.
Вид її куди більше вулканічний, ніж у будь-якого з навколишніх вулканів:
Горячеводский перевал трохи нижче (506м), і з нього відкриваються чудові види на берег Охотського моря з вулканом Богдан Хмельницький (1589м) на півострові Чирип. У підніжжя правого – Рейдово і дорога на Білі скелі, біля лівого підніжжя – Курильськ і дорога на Косатку:
Який же він, Курильськ, маленький!
Але все при ньому – це дійсно місто, хоч і менше інших сіл:
Під Богданом Хмельницьким – аеропорт “Ясний”, реконструйований у 2014 році на гроші “Гидростроя”, ставши аеропортом “Ітуруп”. Ще є “Буревісник” на березі Косатки, до того служив головним аеропортом на острові, і занедбаний аеродром “Вітрове” за Білими скелями, примітний тим, що його взлетка не викладена бетонними плитами, а просто вирівняна на щільному пемзі.
Ще на перевалі є чиясь могила (тобто пам’ятний знак жертві ДТП):
І самотній старий хрест. Позаду, в повний зріст сам вулкан Баранського (1125м), добре впізнаваний силует якого нависає над Курильському і з моря. При японцях він носив малоприємне для російського вуха нзвание Сасиусу, а перейменували його навіщось в честь Миколи Баранського – творця радянської економ-географічної школи, концепції економічних районів і територіально-виробничих комплексів. Я як економ-географ Баранського дуже поважаю, і мене самого хлібом не годуй, а дай що-небудь отрайоннировать. Але за яким принципом в 1946 році лунали імена тутешнім вулканів – загадка…
Сусід по хребту – Іван Грозний (1159м), при японцях Якеяма, а вдалині вулкан Тебенькова (1250м), вища точка хребта. За хребтом ж відразу починається Тихий океан, про що нагадує стелящейся по долині хвіст туману.
Вивергаються вулкани зовсім по-іншому, і саме Іван Грозний видав у 1989 році останнє виверження Південних Курил:
Виверження тут бувають в кілька разів рідше, ніж на Камчатці, а в основному життя на вулкані нагадує про себе різною геотермальної активністю. Ось дзюркоче струмок, але вода пахне чимось стороннім, а на скелях залишає слід іржавий. Нижче інший струмок – сірий і протиприродно мутний:
А от на схилі вулкана густо парить геотермальна електростанція:
За ворота її можна пройти безперешкодно. Начебто в будиночку біля станції живе сторож, але нам він на очі не показувався, і мабуть виходить тільки якщо хтось почне відкрито курочіть обладнання.
Справа в тому, що пущена в 2006 Геотес “Океанська” не працює з 2013 року, коли із-за короткого замикання на неї полетів енергоблок. Місцеві казали, що генератор був від списаної підводного човна та його нічим замінити, вікі пише, що це був спочатку призначений для геотермальної енергетики “Туман-2а”.
Як би те ні було, відновлювати Океанську не стали, вважаючи, що вугілля або мазут для котелень возити дешевше, ніж обслуговувати екзотичне обладнання.
А з землі навколо Геотес йдуть прозорі серпанки:
Океанська стоїть на сольфатарном полі, серед десятків дрібних фумарол:
Але головне тут – сходити за Геотес. Наш водій не знав про це, але на Киплячому водоспаді нам зустрівся підтягнутий немолодий гід з туристичною групою, який дуже здивувався, що ми не були на Бочці, і особисто поїхав з нами в зворотний шлях, щоб показати цю саму Бочку. Більш зрозумілим застосуванням для тепла землі, ніж Геотес, тут виявилася купальня:
Вода в неї ллється реально гаряча, я влізти сюди так і не зміг, та й Оля забиралася з криками, а вилізла червоною. З другої труби по ідеї повинна текти холодна вода, але повороживши над нею хвилин 10, наш провідник повідомив, що тут щось зламалося. Бочку він хотів нам показати хоча б тому, що облаштував її своїми руками:
Але цікава тут не тільки бочка. Ще до купання ми пішли далі, і провідник наполегливо радив ні на крок не збиватися з дороги:
Тому що тут підстерігає специфічний різновид фумарол – “грязьові котли”:
На перший погляд це ті ж грязьові вулканчики, що і на Сахаліні… з тією лише різницею, що в грязьових вулканчик ця сіра бруд до неприємного холодна, а тут… тут, за словами провідника, її температура більше 300 градусів. Навіть якщо це і не так, то повірте, для незворотних наслідків вистачить і сотні:
Котел кипить красиво, з шипінням, пором і бульканням:
Що це небезпечна штука – видно неозброєним оком:
Особливо – в динаміці: ніякі фото не передають швидкість бурління та кількість дрібних бульбашок.
Поруч та інші фумароли:
Стінка фумароли:
І дивна мокра рослинність біля неї:
А під ногами в стланнике ось такі дрібні білі ягідки. Вони їстівні, хоча як казали мені Оля і місцеві, від них ні користі, ні шкоди. Зате смак дивний, так що була б це не ягода прямо з куща, будь поборник ЗОЖа би втік з криками “Синтетика!”.
Покинувши Океанську, їдемо далі вниз по схилу вулкана, повз типових для Ітурупа химерних модрин. Вони означають, що тихоокеанські вітри здувають часом і сюди, і в жаркому повітрі дійсно з’явилася домішка пробирающего холоду.
На імпровізованій парковці вже стояла машина.
-ФСБшники, – похмуро кинув наш водій.
-Звідки знаєш?
-УАЗ “Патріот” з цивільними номерами.
Курили, звичайно ж, царство Правого керма, а до “Патріотів” у місцевих основна претензія – не розраховані на острівну вогкість, дуже швидко починають іржавіти і гнити. З японками, втім, теж не все так просто – електричні вузли двигуна (не знаю, як це назвати коректно) у них розташовані дуже низько. “Якось приїжджали до нас японці, ну і зайшла розмова про машинах. Я їм кажу – всім ваші джипи гарні, крім одного: річки із-за цієї особливості на них вбрід переїздити ризиковано. А японці дивляться такі на мене здивовано, і дають пораду – так переїжджайте річки по мосту!”.
Вулкан Баранського на Ітурупі – курорт. Сюди возять гостей “Гидростроя”, сюди катаються відпочити місцеві жителі і “довгі” відрядження. При цьому незважаючи на всю популярність і непогану облаштованість, Баранського – загальне надбання остров’ян, і за вхід сюди ні з кого не беруть грошей.
Доглядач курорту у відсутності людей – лисиця:
Народна стежка сюди не заростає, але з трьох машин, що їхали сюди в той день крім нас, ні в одній не знайшлося вільного місця.
Вулкан Баранського за замовчуванням – це Киплячий струмок, який падає тут 8-метровим водоспадом. Чи не найбільш вражаюча курильська фішка – це гарячі струмки і річки. Тобто натурально, струмок і струмок, швидкий і прозорий (так як вода його абсолютно мертва), але – гарячий. У Киплячій річки постійна температура 43 градуси, і думається, нішу над водоспадом вирубали в кам’яному дні ще для самураїв.
Тайфун і принесений їм проливний дощ трохи розбавили киплячу річку – за відчуттями тут було точно не 43 градуси, але якась набагато більш комфортна температура.
Водоспад з температурою міського душа – це неймовірно круто!
Навіть незважаючи на те, що вода його кислувата на запах, вельми неприємна на смак і щипає очі. Купалися ми тут до тих пір, поки не з’явилося якесь неприємне відчуття на шкірі. Хоча за словами місцевих, ця вода не шкідлива і купатися в ній можна якщо не як завгодно довго, то принаймні як завгодно часто.
Киплячий водоспад в повний зріст:
І його чергові гості:
Про невідвіданих нами пам’ятки Ітурупа, в тому числі легкодоступних, я розповідав в минулій частині. В цілому, Ітуруп залишив сильне, але важке враження: сувора ворожа земля, де замість державної влади господарі – рибальська фірма на охотському узбережжі та армія на тихоокеанському. З трьох великих островів Південних Курил Ітуруп – найскладніший для подорожей. І найдорожчий – за 4 дні ми тут витратили понад 20 000 рублів, і найголовніше, якщо ви не на “ти” з ведмедем, то і заощадити тут немає майже ніякої можливості.
У наступних частинах вирушимо на Кунашир. Там все зовсім інакше!
