Влітку 1915 року, прекрасно розуміючи сумну перспективу втрати Польщі, російське командування знову приступив до створення польських національних бойових формувань. Причому в цей раз вже з включенням полонених. Через півтора року це анітрохи не завадило російським політикам обурюватися з приводу абсолютно ідентичних дій німецьких і австрійських окупаційних властей.
Оперативні заходи щодо формування польських частин майже збіглися в часі з дивно лояльним по відношенню до Польщі та поляків виступом прем’єра Горемикіна, затятого консерватора і русофіла. Що це було? Останнє «прощай» або агітація, поки не пізно? Але звичайно ж, мова не йшла про створення польської армії, просто під рушницю готові були ставити вже всіх, кого тільки можна. Однак підсумки великої організаційної роботи були воістину плачевними. Все було безрезультатно, не в останню чергу тому, що даремно: вже не було ніякої реальної можливості проводити набори на польських землях.
Іван Логгинович Горемикін, мабуть самий вірнопідданий з останніх прем’єрів імперії
А в серпні 1915 року три польських члена Державної ради надіслали своїм колегам, членам Держради і депутатам Державної Думи, велику записку про невідкладні заходи щодо зміни становища поляків в Росії. Серед іншого в ній порушувалось питання про землеволодіння, що завис для Польщі ще з 1865 р., про обмеження на державній і військовій службі, з релігійних питань, по мові… Дуже своєчасно, чи не правда?
23 липня за ст. ст. (5 серпня) 1915 року російські залишили Варшаву. Відразу після падіння столиці Царства Польського Держдума пролонгувала на період до звільнення польських земель повноваження членів Думи і Держради, обраних від польських губерній. Але не брати до уваги того факту, що ситуація в польському питанні вже принципово змінилася, було більше неможливо.
Представляв у ставкою російську дипломатію Кудашев писав 7 серпня (25 липня ст. ст.) 1915 р. міністрові закордонних справ: «…З приводу залишення нами Варшави і можливого повороту настрої поляків мені генерал Янушкевич висловив наступну думку: «Заяву В. Л. Горемикіна про автономію Польщі було зроблено дуже вчасно. Тепер поляки нехай вибирають між нами і німцями. Якщо з’ясується, що вони воліють останніх, то це позбавить нас від усіх наших обіцянок їм, теперішніх і колишніх. У цьому зауваженні позначається, як я думаю, справжнє, недружнє ставлення генерала до поляків і неспівчуття яким би то не було поступок їх політичним прагненням» (1).
Так, мобілізація в польських землях пройшла нітрохи не гірше, ніж по всій Росії. Але тут більше не спрацював патріотизм народних мас, а той факт, що у польського селянина було куди менше шансів ухилитися від призову. У поляків, крім того, було все-таки куди більше можливостей не вставати під рушницю – починаючи з права “останнього годувальника” і кінчаючи чималою кількістю випадків комиссования з подачі лікарів. Справа в тому, що серед докторів було чимало не тільки поляків, які не без ризику рятували “своїх”, але і німців. Останні, не приховуючи симпатій до Німеччини і Австрії — ворогам Росії, мали за обов’язок не дати російському цареві одного-іншого “зайвого” солдата.
Але якими солдатами були в російській армії поляки, яких сам Наполеон вважав чудовими бійцями? Визнаємо, далеко не найкращими. Хрестоматійне дослідження генерал-лейтенанта, професора Академії Генштабу Н.Н. Головіна (2) засвідчило: співвідношення втрат «кривавих» і полоненими у солдатів, призваних з великоруських, і польських губерній разюче відрізняється – 60 на 40, а то 70 на 30 відсотків у «великоросів» проти 40 до 60 у «поляків». Залишимо ці дані без цілком доречних тут коментарів. Втім, треба пам’ятати, що польські солдати так само «браво» воювали і в лавах австрійської і німецької армії.
Генерал Н.Н. Головін, безперечний авторитет з історії Першої світової війни
«Легіони» стрільців, і сформовані згодом у Франції польські бригади – не в рахунок. Зате про те, як поляки могли б воювати в «національних» польських збройних силах, нескладно судити, хоча б за підсумками Радянсько-польської війни 1920 року. Але ж і червоні полки під Варшавою теж билися відчайдушно, і високий відсоток полонених у військах М. Тухачевського дав тільки блискучий маневр генерала М. Вейгана і Ю. Пілсудського від Вепша, який перекинув амбітні плани червоного Бонапарта. А трагічна доля цих полонених, про яку, на відміну від постійно «який розкручується» драми Катині, мало хто згадує – взагалі тема для окремої військово-історичного дослідження.
Юзеф Пілсудський на позиціях з французьким генералом Максимом Вейганом
Окупація австро-германцями російської Польщі не принесла їй нічого доброго. Насамперед, нові господарі Царства були просто не в силах забезпечити постачання великих польських міст продовольством хоча б на тому ж рівні, як до вторгнення, не кажучи вже про довоєнних умовах. Гірше того, з перших днів окупації почався масштабний вивіз з польських територій у внутрішні райони двох імперій не тільки промислової продукції, але й матеріалів і обладнання, причому здебільшого аж ніяк не військового призначення.
З телеграми посла в Лондоні А. К. Бенкендорфа міністру закордонних справ від 23 лютого/7 березня 1916 р.:
…Американські агенти вкрай побоюються наслідків голоду й повного руйнування тієї частини населення, яка не емігрувала в Росію. Вони вважають, що близько півтора мільйони емігрувало в Росію і що величезна більшість дорослого чоловічого населення залишилося. Не маючи коштів, ці останні легше поступилися б німецькому тиску, найчастіше у формі еміграції в Німеччину в якості робочих або ж у формі спеціального набору рекрутів, про який вже говорилося. Якщо я наполягаю на цьому пункті, не відноситься прямо до моєї компетенції, то це тому, що переконаний, що в момент укладення миру польське питання, основи якого ми так щасливо заклали, буде грати першорядну роль, і що настав момент вироблення плану на основі принципу національності, настільки відкрито проголошеного під час цієї війни, та так, щоб ніякої німецький або австрійський проект не міг би перешкодити нашим планам. Якщо ці держави не домовилися ще сьогодні, то це не може служити підставою для майбутнього. Не треба упускати з виду, що громадська думка союзних країн очікує цього рішення саме від Росії. Рахуватися з сподіваннями польської громадськості, продовжуючи рятувати Польщу з її теперішнього стану повного зубожіння, видається мені першою необхідною основою. Зараз Англія цілком розраховує на вирішення польського питання від імені імператорського уряду. Я вважаю, що настає час, коли обставини зажадають прийняття цього рішення з необхідною повнотою для нейтралізації все зусиль наших ворогів в цьому напрямку (3).
Ще одним «подарунком» для прогермански настроєних поляків виявилося різке загострення протиріч між Німеччиною і Австрією. Відень поспішала призначити губернатора для зайнятих територій, але оперативні німці випередили союзника – а канцлер Берхтольд змушений був просити союзників негайно виступити з заявою про відсутність аннексионистских устремлінь. Берлін готував створення незалежною, а фактично маріонеткової Польщі, яка не тільки відірветься від Росії, але і відхопить Галичину у Габсбургів. Навіть виживанням з розуму Франц-Йосип вибухнув, і зажадав від Вільгельма роз’яснень. Очевидно, ця сварка і згодом стала ключовою при створенні в російській Польщі ублюдочного регентського королівства.
Безперечний той факт, що вже пізніше Австрія, під враженням Брусилівського розгрому, відразу пішла на найбільш істотні послаблення полякам, як на окупованих землях, так і всередині країни. Тим не менше, сам факт абсолютно непослідовною еволюції політики окупантів в польських землях дуже показовий. Бюрократія Габсбурзької монархії, у чиїх володіннях поляки, мабуть, відчували менше всього утисків, заради власного порятунку знову стала не проти перетворення імперії з двоєдиною в триєдину.
Норовлива Сербія проти такої перспективи билася смерть, так чому б третій трон не обґрунтувати у завойованій Варшаві, або, на худий кінець, в «королівському» Кракові? Тому можна дати і ще деякі послаблення майбутнім підданим. Поляки, на відміну від інших слов’ян імперії, недолюблювали росіян (і як і раніше в більшості своїй недолюблюють – А. П.), вони були (і залишаються) католиками і могли нарівні з мадярами стати непоганою підпорою гойдаючому трону Габсбургів.
Про ці заходи Відня писав 16 червня 1916 р. генерал А. А. Брусилів новопризначеному начальнику штабу верховного головнокомандувача М. В. Алексєєву:
Австрія пропонує полякам точно визначені права… Єдина можливість розташувати поляків на користь Росії полягає в тому, щоб тепер же, без зволікання, реально здійснити їм обіцяне, у розмірах… які, звичайно, не повинні бути менше того, що пропонує полякам Австрія.
У свою чергу, Німеччина в надії на сепаратний мир з Росією спочатку не послаблювала лещата окупаційного режиму. Царство Польське розділили на дві зони – австрійську та германську, з яких створили Люблінське і Варшавське генерал-губернаторства. Незважаючи на союзницькі відносини, між ними було заборонено переміщення, введений жорсткий паспортний режим, проводилися численні реквізиції, а в Центральні держави ешелонами вивозили сировину та обладнання.
Німеччина і Австро-Угорщина не стали зволікати з розділом “Російської Польщі”
Російське міністерство закордонних справ непогано уявляло собі політичні наслідки окупації німцями Царства. І, треба визнати, досить ґрунтовно готувався заздалегідь. Показово в цьому сенсі лист МЗС від 29/16 січня 1916 р російського посла в Парижі Извольского. Задовго до німецько-австрійської декларації з Польщі той повідомляв, що якийсь Сватковский, представник ПТА, ознайомив посла в Парижі з німецько-австрійськими планами проти Росії на ґрунті польського питання. Сватковский вважав за необхідне прийняти запобіжні заходи, наприклад – підтвердження державами Згоди бажаність об’єднання Польщі.
Причому, щоб не втрачати часу, завдання могла виконати цю Росія, повторивши, в певних рисах, відозву великого князя головнокомандувача, з більш ясним зазначенням майбутніх кордонів та особливостей державного устрою Польщі (природно, відкрито говорилося тільки про особливості автономії). Держави Згоди могли б слідом за тим привітати Росію з її великодушним рішенням, що справило б величезне враження на польський світ.
Ізвольський вважав своїм обов’язком нагадати Мзс, що Росії не може бути байдуже, як поставиться громадська думка держав Згоди до вирішення найбільш важливих для неї питань, до яких посол відніс питання про протоки і польський. Від себе він додав, що французька публіка схильна в обох питаннях йти по хибному шляху, що може стати причиною непорозумінь між Росією і Францією.
“Відновлення” Бельгії та Сербії і “la liberte de la Pologne” – останні гасла паризької публіки, яка аплодувала р. Барту, першим применившему цю формулу в публічному виступі. Що малося на увазі під “la liberte de la Pologne”, не зовсім ясно, а для публіки — і зовсім не важливо, оскільки під впливом традиційних симпатій до поляків буде тлумачитися в самому широкому сенсі (4).
Позиція Извольского була досить простий — треба вирвати ініціативу не тільки з рук німців, але й у союзників. Колишній міністр відверто ігнорував наміри міністра нинішнього інтернаціоналізувати польське питання. Сазонов за це отримав відповіді від самої імператриці Олександри Федорівни, яка його інакше, як «цієї худобою» не називала.
Імператриця Олександра Федорівна не жалувала практично ні одного з царських міністрів
Однак і Ізвольський, і Олександра Федорівна з чоловіком не брали в розрахунок, що главу російського зовнішньополітичного відомства зовсім не приваблювала сумнівна слава «визволителя Польщі», а слідом за нею, очевидно і Фінляндії. Він так напористо розігрував польську карту, в першу чергу для того, щоб виторгувати якомога більше для Росії після перемоги, в якій тоді ще мало хто сумнівався. Тим не менш, даючи інструкції Извольскому напередодні конференції в Шантильї, Сазонов не забув знову нагадати йому, що польське питання – це внутрішнє питання для Російської імперії. Внутрішній питання!
З телеграми Мзс послу в Парижі від 24 лютого/8 березня 1916 р.:
Всякі припущення про майбутнє розмежування Середньої Європи у цю хвилину передчасні, але взагалі потрібно пам’ятати, що ми готові надати Франції та Англії повну свободу у визначенні західних кордонів Німеччини, розраховуючи, що в свою чергу союзники нададуть нам повну свободу у нашому розмежування з Німеччиною і Австрією.
Необхідно особливо наполягати на виключенні польського питання з предметів міжнародного обговорення та усунення всяких спроб поставити майбутнє Польщі під гарантію і контроль держав (5).
* Американські плани надання допомоги окупованій Польщі були насамперед узгоджені з Англією. Заперечень не було, але дві умови англійці все ж висунули: а) Англія не повинна надавати ніякої фінансової субсидії; б) будуть достатні гарантії проти того, щоб Німеччина не скупила жирових продуктів, призначених польському та російському населенню.
Характерно, що Англія, а не САСШ, виставила умову, щоб проект був схвалений російським урядом.
Примітки
Міжнародні відносини в епоху імперіалізму. Документи з архівів царського і тимчасового урядів 1878-1917 рр .. М. 1935, серія III, том VIII, частина 2, стор 18-20.
Головін М.Н. Військові зусилля Росії в Першій світовій війні, М., 2001 р., стор 150-152, 157-158.
Міжнародні відносини в епоху імперіалізму. Документи з архівів царського і тимчасового урядів 1878-1917 рр .. М. 1938, серія III, том X, стор 343-345.
Там же, серія III, том X, стор 113-114.
Там же, серія III, том X, стор 351.
Автор:Олексій Подымов
